— Якби ти навіть дав удесятеро більш, усе одно я б на тебе не звірився! — пробурчав Шарлюн; він і досі не позбувся недовіри до Філіпа.
Лицарі вертали повз могіканські хатини.
— Ну що, скінчили вже свій марафон? — насмішкувато гукнув мосьє Фереоль. — Од самого ранку гасаєте як навіжені…
— Все гаразд, татуню! — приязно відказав Шарлюн. — Вас ніхто сьогодні не турбував? Не приходив мосьє Шабр чи хто-небудь з межовиків?
— Ні,— відповів Фереоль. — Було тільки двоє отих… ну, поліцейських, що завше крутяться тут у гаї.
Він обернувся до селища. Серед мастикових кущів тупцювали Кюк та Гарідан.
— Ви щось загубили? — гукнув до них Смішко.
Кюк дав щигля по козирку кепі. Він був ледь живий од спеки.
— Ми шукаємо таку штуку, — мовив він з відразою. — Блакитну штуку…
— Отаку? — спитала Міке, здіймаючи з плеча торбину.
— Таку, таку! — гукнули поліцейські.
Мадмуазель Блан читала біля вікна. Вона осміхнулась до дітей і помахала їм рукою. Нарешті їх було дванадцятеро!
Філіп та Міке, побравшись за руки, простували трохи позаду вервечки.
— Ну й набралися вони муки! — шепнула Міке, всміхнувшись, як змовниця. — Не треба було аж стільки їх мордувати!
VIII
НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ЗНАЙДЕШ!
Давно відомо, що незначні причини призводять часом до значних наслідків — тож нема чого списувати тут усі загадкові випадки, які надалися до геніальних відкриттів, чи проводити паралелі між шортами Янгола Деспардьє та славнозвісним сандвічем професора Флемінга, батька пеніциліну. Однак Янголові шорти — вузькі, виношені шорти — відіграли надзвичайну роль у збагаченні могіканської скарбнички, і не можна заводити розмови про подвиг Шарлюна та Смішка, не згадавши звичайнісінького, дрібного на огляд випадку, від якого все почалося.
Багато вже днів справи ордену, ознаменовані трьома славними подіями — продажем зеленої двоцентової англійської Гвіани, перемогою на морському параді в Бандолі та акторським дебютом Тітена-солодкі-очка, — не посувались і на дещицю; Зозулик таки сказав щиру правду, сумно мовивши: «Доробишся до синього поту, поки назбираєш якусь тисячу франків». І лицарі нишком чекали на четверту щасливу оказію, поглядаючи одне на одного — себто ніхто з них і пальцем не кивав, єдиний Рудик щовечора клав до теки свіжі грошики. Тож аби Янгол одного дня не вбрався в найгарніші свої білі шорти — цей тривалий застій поставив би під неабияку загрозу жаданий мільйон, а отже й долю любих могікан.
Янгол цілий день проходив чистий, але ввечері повернувся додому в таких шортах, що мадам Деспардьє дала йому пару добрих ляпасів. Назавтра, вгледівши Шарлюна, що саме проходив мимо, вона спиталася, де це вчора лазив її шибеник.
— Ми до самого вечора були на Розі,— здивовано відказав Шарлюн. — І Янгол нікуди від нас не одходив.
— Але ж його шорти геть вимазані ззаду іржею. Вже я їх прала-прала — все надаремне: такі гарні шорти пропали. Надалі приглядайте за ним.
Шарлюн пообіцяв приглядати й зразу про те забув. Коли полюєш мільйон, немає часу клопотатись чиїмись там шортами.
За два дні Янгол знов надів білі шорти — мадам Деспардьє все ж таки їх одіпрала — і знов прийшов додому вимазаний іржею. Ясна річ, спіткала його кара, і мати, поремствувавши, вдруге сказала Шарлюнові, щоб він назирав малого.
Шарлюн мимохідь обмовився про це Смішкові — і саме від тої хвилі обидва зацікавились Янголовими шортами, що й призвело кінець кінцем до того знаменитого діла, що його, як ми сказали в назві цього розділу, не знаєш, де знайдеш!
— Сандрін та Міке носять білі шорти по два дні, і вони в них чистенькі,— зауважив Смішко. — Вони гасають з нами всюди й ніколи не вимазуються. Це мене дивує…
— Я не бачу ніякого дива, — відповів Шарлюн. — Мабуть, Янгол сідає в таке крісло, де, опріч нього, не сидить ніхто. Тож слід дізнатися, в яке саме!
— Але я зроду не бачив на Розі нічого залізного, — заперечив Смішко. — Каземат порожній, а узгірок голий, як голова в мосьє Пастуреля…
— Ми щодня буваємо на Розі години дві, не більше. Решту часу тиняємось деінде.
Яким іншим разом хлопці навряд чи звернули б увагу на ту загадкову іржаву пляму. Але висвятивши себе в лицарів Спільного Скарбу вони повсякчас були насторожі; врадивши порятувати могікан, не пропускали повз око жодної дрібнички. А що тями їм не бракувало, то, не мовлячи нікому й слова про таємницю Янголових шортів, ці двоє вирішили невсипуще пильнувати кожен крок і рух хлопчини.
Жвавому та завзятому Шарлюнові дещо бракувало спостережливості, а от Смішко — той підмічав геть усе і з усього сміявся. Отож він і завважив, що Янгол у вісім років уже визначався своїми дивацтвами — достеменно як старий парубок. Так, коли йому випадало бути за дозорця, він, замість героїчно чатувати біля стрільниці, волів вартувати зовні й, тішачись, гучно сповіщав у отвір стрільниці про все, що йому щастило помітити, чим непомалу полохав лицарів у розпалі якої-небудь поважної наради.
— Полиш його на мене! — мовив Смішко до командора.
Діти збігли з узгірку до сірих мурів каземату. Один по одному вони прослизали крізь низенькі дверцята. Янгол ішов останній. Шорти його, звичайно, не сяяли чистотою, але плям на них не було. Хлопчина намірився й собі гулькнути в каземат, але Смішко спинив його.
— Поки ми радитимемось, постій на чатах, — сказав він. — Придивляйся обома й ледь помітиш щось підозріле, зразу гукни нам.
Янголові тільки того й треба було. Як Смішко й сподівався, він зоставсь надворі. Спершу тричі обійшов круг каземату, карбуючи крок і голосно висвистуючи, відтак виліз на узгірок і вмостився на своєму камені. Звичайнісінький камінь — гладкий, опуклий, глибоко вгрузлий в пісок. Але Янгол так собі його уподобав, що сідав єдине на нього й віддавна мав його за свою власність, дарма що ніхто на ту власність не зазіхав.
Смішко дав Янголові посидіти хвилин із скільки, а тоді підступився до нього з байдужою міною.
— Встань і покажи мені шорти, — мовив він зненацька.
Янгол схопився й повернувсь до Смішка спиною. Так і є — на шортах здорова руда пляма!
— Знову! — вдоволено гукнув Смішко. — Начувайся — ввечері заробиш од матері пару личманів. І що воно за звичка — сідати абиде.
— Це мій камінь! — вигукнув уражений Янгол.
— Ото ж бо воно й є! — відказав Смішко. — Мажеться він, твій камінь. Надалі буде краще, коли ти сідатимеш деінде.
Він нічого більше не сказав, але вирішив обстежити цей камінь, що так підступно бруднить шорти.
Коли рада доходила кінця, він шепнув Шарлюнові:
— Я, здається, вже знаю, в чім річ! Нехай усі йдуть, а я зостанусь і роздивлюся гарненько Янголів камінь. У ньому є дещо цікаве. Вертайся сюди скоренько і нікому ані слова.
Вернувшися до каземату, Шарлюн застав Смішка за чудною роботою. Стоячи навколішках перед Янголовим каменем, хлопець завзято очищав з нього пісок. Камінь видовжився, і перед ними з'явилася наче вузька скеля, зарита рубом в узгірок.
— Це не камінь, — ознаймив Смішко. Очі йому блищали збудженням. — Дивись…
Він послинив носовика й потер ним край скелі. Поверхня з сірої ураз стала темно-зеленою, з тоненькими чорними жилками, як на старому, потрісканому від часу фаянсі. Смішко потер іще — лінії з чорних стали червоними.
— Ану дай я, — промовив Шарлюн, одкриваючи складаного ножика.
Він став навколішки й колупнув лезом темно-зелену поверхню. З-під неї показався чистий метал, тьмяно вилискуючи в вечоровому світлі.