— Та ні... Курінним отаманом Переяславського куреня славного Війська Запорозького низового на початку XVII століття.
— Не знаю.
Дядько Тарас
— Дуже жалко.
Тьотя зацокотіла каблучкою об графин:
— Не так давно я прочитала, щоб ви знали, товариші, одну дуже цікаву книжку. Я прочитала всю книжку, і в тій книжці прочитала буквально все, що було написане і надруковане в тій книжці. Буквально все. А найбільш я прочитала, щоб ви знали, таке глибокодумне місце: життя — то є все... І оце воно мені зараз чомусь згадалося: життя — то є все... Так! (Трошки задумалась, покивала головою, зітхнула). Життя — то є все... Пропоную, товариші, обрати президію. (Поспішаючись). Гадаю, годі буде одного предсідателя? Заперечень нема? Нема!.. Кого?
Рина, поспішаючись:
— Тьотю Мотю! Тьотю Мотю!
Мазайло, поспішаючись:
— Просимо!
Баронова-Козино до тьоті, поспішаючись:
— Вас просимо!
Тьотя
— І просила ж я, ще вчора просила, щоб мене не вибирали. (Поспішаючись). Життя — то є все. Заперечень нема? — Нема!.. Прошу до порядку! (Зацокотіла каблучкою). Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй-богу! Бо всі ми перш за все руськії люди... Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По-милому, по-хорошому, їй-богу!..
Зачувши такі слова, Тертика і Губа скинулись очима, лукаво перемигнулись.
Губа раптом запропонував:
— Тертику!
Баронова-Козино здригнулась.
Тьотя
— Що?
Губа
— Тертику на голову пропонуємо ми.
Баронова-Козино здригнулась.
Тьотя
— Дозвольте. Як це так... Адже ж на голову мене вже обрано... Принаймні заперечень не було. Ну, милії ви мої люди, невже ви не довіряєте, і кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?..
Губа
— Просимо проголосувати!
Тьотя
— У вас-то, мої милі, пошана до руської людини, нарешті, до Курська єсть?
Губа
— Єсть! Та не всякому, хто з Курська, і честь!
Тертика прибив м'ячем.
— Не всякій тьоті Моті...
Тьотя
— Будь ласка! Я зголосую... Хто за Тертику на голову, будь ласка... Один, два, три, чотири... (Встромила гострі свої очиці в дядька Тараса). Ну?
Дядько Тарас
— Не з тих Тертик... Утримуюсь.
Уля, що весь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку.
Рина до неї:
— Улько! Ти що?
Уля
— Ой... (тихо). Помилилась.
Тьотя
— Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири...
Дядько Тарас
— Хоч і є така приповідка: «Як єсть, то й пані старій честь», — проте утримуюсь.
Рина до Улі:
— Улько! Та ти що?
Уля піднесла руку.
Тьотя
— П'ять! Більшість!.. Будь ласка... Хотіла по-милому, по-хорошому, а тепер... (Грізно зацокотіла каблучкою). Будь ласка, дискусія починається!.. Дискусія починається, і слово маєш ти, Моко!
Мокій
— Я?
— Ти. Будь ласка!..
— Чому я перший, а не ви або папа?.. Не я ж вас викликав на дискусію, а ви мене.
— Слово маєш ти!
— Та чому я?
Тьотя
— А тому, милий, що, коли твій рідний папа заснував у власній квартирі своїм коштом, можна сказати і до газети написати, соцілістичеського лікнепа правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну мухобійку, то за таку прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну просто порядочним человєком, ти хотів його...
Мазайло не витримав:
— Утопити в криниці.
Тьотя
— У сепаратній криниці.
Мазайло
— З новим прізвищем.
Тьотя
— Із загсівським прізвищем.
Дядько про себе: «Попавсь у матню!»
Баронова-Козино
— Із руською хрестоматією Овчинникова.
Мокій спалахнув:
— Ага, так ви он що! Так ви он як! Гаразд!.. Забираю слово!
Мазайло
— Я забираю слово!
Обидва разом, немов шаблями:
— Я!
— Я!
— Ти?
— Ти?
Тьотя поцокотіла каблучкою.
— Я сказала — будь ласка, слово має Мокій.
Мокій
— Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп, перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну Гору на перший ступінь української грамотності, тоді на другий ступінь грамотності, потому негайно до інституту культури, щоб ми наздогнали, щоб ми перегнали стару європейську...
Губа підказав:
— Буржуазну...
Мокій
— Буржуазну культуру, щоб ми вийшли скоріш на високості... Щоб ми вийшли на високості... На високості...
Дядько Тарас підказав:
— Національна...
Губа поправив:
— Інтернаціональ...
Тьотя додала:
— ...но-руської.
Тертика міцно м'ячем, аж Баронова-Козино ойкнула:
— Інтернаціональної!
Мокій
— На високості інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи у нас на Холодній Горі замість українського лікнепу якогось інститутика старих класних дам, за програмою; на гаре гусі ґеґочуть, пад ґарой сабакі ґафкають, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою...
Мазайло
— Дайте мені слова!.. Слова! Води!.. Води!..
Мазайлиха налила і дала йому води. Поки він пив, Тьотя увірвала Мокієву промову. Задихана:
— Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Мо-ко, невже ти не руська людина?
Мокій
— Я — українець!
Тьотя
— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
Мокій
— Вони такі росіяни, як росіяни — українці...
Тьотя
— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка...
Мазайло, випивши води:
— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не Тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.
Тьотя
— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?
Мазайло
— Частина — наші малороси, себто руські...
Тьотя
— Ну?
Мазайло
— А частина, з'явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!
Тьотя
— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?