Дядько Тарас
— Нехай шовінізм, проте і це не ваше слово! Половина слів у вас позичена…
Тьотя Мотя
— Коли на те пішло, то по-вашому, по-вищезгаданому, через позаяк додатково порепаному як буде комод?
Дядько Тарас
— Одіжник!
Мокій
— Нічого подібного! Комод — і по-нашому «комод».
Тьотя
— А «кооператив»? «Вагон»?
Дядько Тарас
— «Кооператив»? Кооператив... Кооператив... Гм... Підождіть, я придумаю...
Мокій
— Так і буде — «кооператив».
Тьотя
— Ага! Так і ви крали?!
Дядько Тарас
— Хоч і крали, та не ховались. Украли у німців «лямпу», — кажемо лямпа, а ви її перекрутили вже на якусь «лам-пу». (Грубо). Лампа!
Тьотя
— Ми хоч крали, та переробляли. Украли у німців «штуль» — зробили з нього «стул». А вам ліньки було й переробити. Украли у німців «лямпу», так усім видко, що крадена. (Грубо) Лямпа...
Дядько Тарас
— Ви і в нас крали.
Тьотя
— Ви у нас!
— Ви!
— Ви!
Губа
— Ви, може, і крали, та ми тепер не крадемо один в одного. Свої слова робимо: там «октябрь», у нас «жовтень», там «Совєти», у нас «Ради». (До Тертики). Правда, Ваню?
Тертика м'ячем:
— Факт.
Дядько Тарас до тьоті: «Не давайте слова!»
Губа
— Там Волховстрой, у нас — Дніпрельстан, правда, Ваню?
Тертика м'ячем:
— Капітальний факт.
Дядько до тітки: «Не давайте! Голосуйте!»
Губа
— І дуже раді будемо, коли німці за «стільця» та «лямпу» візьмуть наші слова — «октябрь», наприклад, і «жовтень» разом.
Тьотя каблучкою:
— Годі! Годі! Я вам слова не давала. Є пропозиція скінчити дискусію. Заперечень нема? Нема.
Мокій
— Що?
Губа аж підскочив:
— Що-о?
Тертика з м'ячем націливсь:
— Що-о-о?
Тьотя
— Голосую! Хто за таку пропозицію, щоб скінчити дискусію?
Підняли руки Мазайло, Мазайлиха, Рина, Баронова-Козино. Уля завагалася:
— Один, два, три, чотири... чотири...
Дядько Тарас
— Голосую за пропозицію з додатком, щоб трохи згодом мені одному дали слово.
Тьотя
— П'ять! Хто проти?.. (Порахувала). Чотири. Дискусію закінчено. Маю пропозицію: змінити прізвище «Мазайло» на інше, більш людське, а яке — то придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом. Умови конкурсу: хто придумає найкраще прізвище, тому премія — три поцілунки. Жінку цілує уподобаний їй мужчина, мужчину цілує, яка йому вподобається женщина.
Рина, Мазайлиха, Баронова-Козино, за ними Уля покрили цю пропозицію оплесками.
— Ще які будуть пропозиції?
Мокій
— Маю пропозицію: прізвище «Мазайло» не міняти. Навпаки — додати до нього десь загублену другу половину — Квач...
Баронова-Козино здригнулась.
Дядько Тарас
— А дайте мені слова!
Тьотя
— Жодного слова! Дискусію закінчено.
Дядько Тарас
— Та я ж голосував з додатком.
Тьотя
— Жодного додатка! Пропозицію...
Тим часом поміж Тертикою й Губою відбулось нашвидку мімічне, на самих мигах «засідання» комсомольської фракції. Тому на запитання тьоті Губа подав таку пропозицію:
— Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціалізму поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, що й не буде окремих прізвищ.
Дядько Тарас
— А як?..
Губа
— А просто так, що кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35—51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35—51-м, що нумер його трудової книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубщітки буде 35—51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицію товариша Мокія — не міняти прізвища «Мазайло», тим паче що воно просте, демократично-плебейське і не суперечить принципам ленінської національної політики. Навпаки, прізвище Мазайло-Квач, по складах видно, трудового походження. Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або принаймні робили мазниці й квачі, себто ті речі, що й тепер у народному господарстві корисніші, ніж, скажімо, губна помада.
Тьотя Мотя
— Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три чотири...
Рина до Улі, що не підняла руки:
— Улько-о!
Уля
— У мене рука болить... Веред...
— Який веред? Де?
— Отут, на правій руці... Отут, під пахвою.
— Ліву підніми!
— Лівою не можу.
Тьотя і Рина засичали на неї:
— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть...
Уля
— Я за... була, що треба сказати... Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти... (І рвучко, не спиняючись, вибігла).
Тьотя Мотя
— Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два, три, чотири...
Дядько Тарас
— А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п'ять...
Тьотя Мотя побачила, що лихо, — вийде чотири на п'ять:
— Будь ласка, маєте слово.
Дядько Тарас, не поспішаючи, вийняв записну книжку і, заглядаючи в неї, почав:
— Року 1654 прибули на Україну посли од трьох держав, що хотіли взяти до себе Україну, — од Москви, од турків, од Польщі. Богдан скликав раду (зазирнув у книжку). В Чигирині, щоб вона вибрала, під чию руку піде Україна. Посли прибули на Україну з багатими гостинцями: гостинці польські були загорнуті в килим, турецькі — в дорогий шовк, а гостинці московські...
Раптом Тьотя
— Вибачайте!
Одкликала дядька Тараса, по секрету йому:
— Ти мені тут не крути. Краще прочитай ось оце... (Розгорнула свою записну книжку). Року 1918-го носив у Києві жовто-блакитного... Зрозумів? (Одійшла). Дядько Тарас голосує за мою...
Дядько Тарас раптом одкликав тьотю Мотю, по секрету їй:
— А ти роззуй очі та прочитай ось це. (Показав у свою книжку). Року 1919-го носила біло-синьо-червоного...
Тьотя
— А я скажу — під біло-синім носила червоного. Червоний зостався... (Одійшла).
Дядько Тарас до Губи. Очманіло:
— Скажіть, ви не з тих Губ, що Пархим Губа бив ляхів року 1648-го?..
Губа