— Мій батько Пархим бив шляхту року 1920-го.
Дядько Тарас
— Ху-х... (До всіх). Так ото я й кажу. Було колись на Вкраїні. (Зітхнув).
Тьотя Мотя
— Дядько Тарас пристає на мою пропо...
Дядько Тарас
— Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище...
Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро. Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. Окрили, заскакали. Заскакав якийсь дід-запорожець.
Забриніла мелодія: «Ой, сів пугач на могилі та й крикнув він «пугу».
Дід-запорожець
— Пугу! Чи не видно, бува, наших з Великого Лугу?
У Мазайла волосся дибки стало:
— Хто ви?
Дід заскакав, шаблею іржавою забряжчав:
— Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати... (Десь взялася у діда мазниця. Махнув квачем). Запорожець славний був і колеса мазав. Отож і Мазайло-Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля — мазав, як ішли козаки на чотири шляхи — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Музика перейшла на скрип.
Заскакав другий дід, чумак, теж з мазницею, з квачем:
— Як пугу, то й пугу. Чи не видно й чумаків край зеленого лугу? (До Мазайла). Я — твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло-Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь — мазав, як рипіли на північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача:
— Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?
Десь удалині з'явилась невідома постать з телефоном, на аеромоторі, під № 31—51.
Заскакали, заговорили в гучномовець:
— Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Обміняйте свої прізвища на принципові числа у всесвітній номерній системі. Ало! Але! Алю! Улю!
Дядько Тарас сказав Мазайлові:
— Уля втекла, і я, мабуть, буду п'ять. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч корінь «маз» залиш! Га?
Мазайлові здалося, що замість дядька Тараса він бачить ще четвертого діда з квачем. Отож, коли Тарас торкнувся Мазайла, тому здалося, що цей дід задавить його.
Скочив і не своїм голосом:
— Ой-о! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене. Боже мій. Боже мій...
Тьотя Мотя
— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хто голосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п'ять, шість... Хто проти? Один, два, три...
Рина, Баронова-Козино заплескали.
Оповіщаю конкурс.
Загомоніли, заходили: Мазайлиха, Рина, Баронова, дядько Тарас. Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували
Мазайлиха
— Мазов.
Дядько Тарас
— Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза... А по-моєму, кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз!
Рина
— Зайломаз? Ха-ха-ха... Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще Мазеленський.
Дядько Тарас
— Де ж там однаково: то ж Мазайло, а то — Зайломаз.
Мазайлиха
— Де Мазе.
Тьотя Мотя
— Де Мазе — це на французький штиб, а ми люди, слава Богу, руські.
Баронова-Козино
— Рамзес! Класичне прізвище!
Тьотя
— Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсов! Милі мої люди! Рамзєсов, га?
Дядько Тарас
— А де корінь «маз»? Геть Рамзесова! Кореня нема!
Мазайлиха і Баронова-Козино
— Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов!
Дядько Тарас
— Краще Мазайловський! (Нишком: «Похоже на гетьман Виговський»).
Тьотя на Тараса:
— Польське прізвище, і хто ж пропонує?
Дядько Тарас
— Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: «Гетьман Самойлович»).
Тьотя Мотя
— Щоб було похоже на «Мойсей Мазайлович», що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує, — нізащо!
Дядько Тарас
— Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: «Гетьман Дорошенко»).
Тьотя Мотя
— Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.
Рина
— Мазанський... Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін! Мазєнін!..
Тьотя
— Прекрасно! Геніально! Мазєнін... Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?
Мазайло зворушено, аж задихнувся:
— Дєті мої!
Баронова поправила:
— Деці мої...
Мазайло
— Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається — Мазєнін найкраще.
Тьотя і вся її партія крикнули — ура!
Завіса
Четверта дія
Четвертого дня прибігла Уля. Зворушена. Весела:
— Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?
Рина
— Ну, Улюню, золотко? Ну?
Уля
— Учора ввечері пішли ми в сквер... Ні, постривай, не так... Пам'ятаєш, я тобі розповіла... (Спинилась). Мока вдома?
Рина кивнула головою:
— До бібліотеки збирався йти...
Уля радісно:
— Невже! (Пальчиком). От!.. (Хвилюючись, але тихше). Пам'ятаєш? Я тобі розповіла... як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв...
Рина
— Пам'ятаю! Ну?
Уля
— Ото і запали мені в душу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала: а що, як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці 647-й. Дивлюсь, під ними примітка; Чуб., римське п'ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця[4] — квартири нема, так він по бібліотеках гріється, — дізналася, Чубинського, том п'ятий, сторінка сорок шоста. У публічній насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино... і от учора ввечері у сквері я стала перед Мокою та:
— Ти розумієш?