— Розумієш?
Публічна бібліотека, кажу, Моко, номер книжки 18749, том п'ятий. Боже, Рино, якби ти побачила... Затремтів увесь, запалав...
Рина радісно: «Затремтів!».
Стиснув мені руки, в очі дивився: «Улю, — каже, — Улю...»
Рина: «Улю, — каже, — Улю»
Давайте разом...
Рина аж пригорнула Улю: «Давайте разом!»
читати.
Рина одскочила злісно:
— Ха-ха-ха.
Уля
— Давайте разом жити...
Рина перестала:
— Ну?..
Уля
— Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не проживу...
Рина
— Так і сказав?
Уля
— Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли!
У Рини виблиснув новий план.
— Так! Прекрасно... (До Улі). Сьогодні, Улько, ти ідеш до своєї тітки... Розумієш?
Уля здивовано:
— До якої тітки? Чого?.. У мене жодної тітки нема.
Рина
— Сьогодні, зараз ти кажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?
Уля
— Рино!
Рина
— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
Уля
— Я не зможу, Ринусю! Він же українець...
Рина
— Улько! Ти мусиш!..
Уля
— Не можу! Я... я сама вже українка...
У Рини трохи не вискочили очі.
Як не вскочать Тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом:
— Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Рина
— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.
Уля
— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.
Тьотя Мотя й Мазайлиха
— Ноги?
— Но-ги?
Рина
— До чого ж тут ноги, ідійотко?
Уля
— А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антропології сказано, от... (Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і Тьотя бликнули на свої).
Рина
— Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!
Тьотя
— Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче...
Мазайлиха
— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію...
Тьотя Мотя
— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла).
Рина
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або... Все!
Тьотя
— Або — або!
Мазайлиха
— Або — або!
Пішли. Тьотя, побачивши, що Уля увійшла до Мокія в кімнату, вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома вимірювати свої ноги (чверткою на пальцях).
Рина вигулькнула з дверей:
— Тьотю!
Тьотя зашарілася:
— Я зараз. Це у мене підв'язка спала...
Пішла до Рини. Причинила двері.
Увійшли Мокій і Уля. Мокій узяв Улю за руку:
— Дуже радий, Улю, що навідали мене у моїй Холодногорській пущі. От! Дуже! А я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав... І знаєте... Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив. Ось:
Правда, чудесно звучить, Улю?
Уля
— Я їду жити до тітки... В Одесу, Моко.
Мокій приголомшений:
— Як це... до тітки в Одесу?!
Уля
— Так... в Одесу, до тітки... жити...
Мокій глухо:
— Серйозно?
Уля
— Серйозно... Заставляють...
Мокій
— Хто?
Уля
— Різні тьо... обставини, нєпрєодолімиє препятствія...
Мокій
— По-українському — непоборні перешкоди кажуть.
Уля з натиском:
— Так... з одного боку, непоборні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.
Мокій
— Як же це так!.. Раптом до тітки жити, та ще й в Одесу... (По паузі). Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема.
З-за дверей почулось понукальне шипіння: ну-с-с... нуш-ш...
Уля щиро з болем:
— Моко!.. А ви б могли зробити... шось, щоб я зосталася?
Мокій
— Щось? Що саме, Улю?... Що?..
Уля
— Що?.. Прощайте!..
З-за дверей проповзло шипіння.
Мокій глухо:
— Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати?
Уля
— Аж тепер!.. Ах ви ж... (Крізь сльози). Як по-українському — разіня, нєдогадлівий...
Мокій
— Ну, недомека...
Уля
— Поцілуйте ж, недомеко милий...
Мокій незграбно, але палко й міцно поцілував Улю.
Тоді зворушено:
— Скажіть, Улю... Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все!
Уля
— Що?.. (Нависла мертва тиша. Улі прорізалась коло губ перша зморшка гострої печалі). Ні! Прощайте!..
Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.
Ускочили прожогом Тьотя, Рина і Мазайлиха.
Тьотя до Рини: