Мазайлиха
— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина...
Рина
— І дочка Мазєніни... (Замислилась).
Через кімнату перейшов, нікого не бачачи і нічого не помічаючи, дядько Тарас:
— Ой-ой-йой же дурень!
Мазайло
— На цвинтарі пам'ятник золотими буквами: «Тут спочиває прах Мини Маркевича».
Мазайлиха
— Мазєніна.
Мазайло
— Або просто: тут Мазєнін...
Рина
— І наша вулиця — вулиця Мазєніних.
Обнялися втрьох і од щастя заплакали.
Увійшла Тьотя Мотя:
— Я вже все зробила: газета в рямцях, під склом!.. Ви ско... Та що з вами, милії ви мої люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?..
Мазайло
— Це ми з радості... Ну, якось не віриться, чи давно було: Квач, Мазайло, Мазайлиха, Мазайлята, Мазайлівна... І от ми — Мазєніни, і от я нарешті — Мазєнін!
Тьотя й собі слізку вронила:
— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім інша річ...
Увійшов дядько Тарас:
— Та який же дурень!.. (Побачив, як обнялися Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Рина). Так... Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги. Ну, а собі за це — будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п'ять років із тюрми вийшовши, пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть... Ну, то я послі прийду... Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво) — я вам ще не потрібний?
Тьотя Мотя
— Ні!.. (До Мазайлів). Ходімо, я ж покажу газету, мої милі. Ви не впізнаєте її!..
Дядько Тарас услід:
— Ну, то я послі прийду.
Тьотя Мотя
— Ба ні!.. Ви нам потрібний! Будь ласка, одчиніть двері, як хто прийде до нас поздоровити Мину Маркевича... Будь ласка! (Пішли).
Дядько Тарас од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія:
— Тобі я ще не потрібний?
Виглянув Мокій:
— Як комсомольцю кадило, так ви мені потрібні.
Тоді Дядько Тарас у люстро:
— А собі ти ще потрібний? (Подивився і почав сам себе в люстро лаяти). П'ять на п'ять, га! Ні, таки ти дурень, Тарасе! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупак! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дурепенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Дурундас!
Задзвонив у сінях дзвоник. Дядько пождав, чи не вийде хто одчинити двері. Тоді:
— Гаразд! Я одчиню, будь ласка, але ж і зачиню за вами, і в першу чергу за тобою, радянський українцю. Ох і зачиню ж!..
Пішов, одчинив і ще в сінях:
— Ага-а!
Увійшла Баронова-Козино з букетом квіток. Побачивши, що в кімнаті нікого нема, занервувалася.
Дядько Тарас
— Так. Виходить, це я вам одчинив двері?
Баронова-Козино
— Так...
Дядько Тарас з прихованою погрозою в голосі:
— Гм... Підождіть.
Баронова-Козино
— Вибачте, тобто — мерсі... Скажіть, будь ласка, чи вдома Мазєніни?
Дядько Тарас
— Гм... Зайломази, ви хотіли спитати.
У Баронової-Козино закалатало серце. Пальцями до вух:
— Вибачте, ви ще, мабуть, не читали — в сьогоднішній газеті є публікація...
Дядько Тарас
— А в завтрашній буде моє спростовання: тільки Зайломази! Чуєте? Зайломази! Як це так; раз, два, три — і вже Мазєніни, га! Та ви знаєте, як це за старого режиму робилося, га? Знаєте, що тоді потрібно було, щоб змінити прізвище, — цілі роки і найвищий царський дозвіл, га? Знаєте, наприклад, як міняв у нас, і це, між іншим, історичний факт, своє прізвище секретар одної земської повітової управи, Каленик Митрофанович Гімненко?
Баронова-Козино, ойкнувши, сіла.
— Це ж не те, що, припустімо, Непийпиво або Тягнирядно якесь, а справді трагічне прізвище. Знаєте, що за великі гроші виправив він його на Говненка.
Баронова-Козино тихо знепритомніла.
— А далі, ну ніяк не можна. Та знаєте, що тільки по трьох роках клопотання, тільки сам цар Олександр Третій соїзволив змінити Говненка на Вороненка, га?! (Помітив, що Баронова-Козино знепритомніла). Ага-а!.. Це тільки од такого, вибачте, маловажного історичного факту обморок узяв, а якби я навів вам сотні, тисячі зовсім не таких, а справді трагічних історичних подій і фактів. Га? Га, питаюся! (По паузі). Що ж тепер мені ще зробити? (Побачив на люстрі газету). Хіба газету почитати! Ну й що ж! (Сів читати). З горя козак «Вісті» читає, бо своїх немає. (Прочитав дещо, заплющив очі). Отак тільки їх і можна читати: як читаєш — закуняєш, прокуняєш — знов читаєш, свого віку козацького доживаєш... (Подивився ще в газету і раптом). Ха-ха-ха! Іона, ще й Вочревісущий![5] Люблю зладєя!
Баронова-Козино очулася:
— Ви ще й смієтесь! Ви ще й глузуєте!
Дядько Тарас
— Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім не смішно й не дотепно, ну, а вже як дочитаєшся до підпису, не можна вдержатись. Ха-ха-ха! Іона, ще й Вочревісущий.
Баронова-Козино встала:
— Будь ласка, але од цього прізвища я вже не впаду. Це прізвище, навпаки, очуло мене і на ноги підвело...
Підійшла до другої кімнати, та в цей момент...
Широко, навстіж розчинилися двері — од старих Мазайлів і од Мокія. Разом увійшли: Мазайло в чорному сюртуці, Тьотя Мотя з газетним аркушем, заведеним у рямці під скло, Мазайлиха, Рина з букетом з одного, самотній Мокій — з другого боку. Заграла музика, і почався балет.
Баронова-Козино поздоровила Мазайла, тьотю Мотю, Рину, Мазайлиху, тоді до Мазайла:
— А не забули ще... Пахнєт сеном над...
Мазайло
— Пахнєт сеном над лу-ка-мі...
Баронова-Козино
— Браво! Браво! Браво! Прекрасно!
Мазайло
— Гех! Пєсньой душу вєсєля...
Баронова-Козино, Мазайло, Тьотя, Рина, Мазайлиха разом:
— Баби с к-рап-лямі рядамі
Ходят, сєно шевєля.
Дядько Тарас демонстративно:
— Вийшли в поле косарі,
Косить ранком на зорі,
Гей нуте, косарі,
Бо не рано почали.
Мокій самітно:
— Під горою над криницею
Горювали брат з сестрицею...
Тьотя Мотя прибила на стіну газету в рямцях. Тоді:
5
Іона Вочревісущий — псевдо в ті часи відомого партійного публіцисти Миколи Новицького, що часто гостро виступав проти творів М. Куліша та його однодумців.