— Ні, ні! Я не розумію! Не розумію!
Тоді Рина натхненно, з викликом:
— Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як усяка Уля, Уля — кіноманка:
— Ти серйозно?
Рина не така, щоб назад.
Перехрестилась, немов збираючись у воду пірнути:
— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А далі — сама побачиш... (Постукала в двері до брата). Моко, вийди на хвилинку! Чуєш, Моко?
Уля ледь чутно, самими рухами:
— Рино, не треба! Золотко, не треба! (Побачила, що та не слуха, підбігла до люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце).
Увійшла Мати. До Рини голосно й авторитетно:
— Тьотя не одержить такої телеграми!
Рина
— Цс-с... Чого?
Мати тихше:
— А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
Увійшов Мокій, юнак з чорним висипом під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама:
— Ну?
Рина зробила знак матері, щоб та негайно вийшла.
Мати вийшла.
Рина до брата:
— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха.
Уля самими губами:
— Розсохина.
Рина з натиском:
— Розсоха.
Мокій незграбно подав руку:
— Гм...
Рина
— На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразо́лійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?
Мокій хмуро, недовірливо:
— Бразолі́йний, ти хочеш сказати?
Рина до Улі:
— Як, Улю?.. Ах, так! Бразолі́йний! Бразолі́йний!
Мокій уважніше подивився на Улю. Кахикнув.
Тоді глухо:
— Бразолі́йний — темно-синій (До сестри). Більш нічого? (Взявся йти).
Рина до Улі:
— Бразолійний — темно-синій, розумієш, Улю?! (До брата). Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. Бразолійний.
Мокій до Улі. Стримано:
— Ви де чули чи вичитали це слово?
Уля розгубилась:
— Я?.. Я не зна... Воно мені просто взяло і вподобалось...
Рина перехопила:
— Улі ще одне подобалось слово... (До Улі). Яке ще тобі подобалося слово? Здається... ну, як? «Бринить» ти казала?
Уля
— «Бринить».
Рина
— Що таке «бринить», Моко?
Мокій м'якше:
— А, «бринить». По-руському — «звучить». Та тільки одним словом «звучить» його перекласти не можна. «Бринить» має... (До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала...
Рина здивовано:
— Я?
Мокій суворіше:
— Авжеж, питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.
Рина
— Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі). Пам'ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала... (До брата). А я у тебе спитала для Улі, та забула. (До Улі). Пам'ятаєш?
Уля
— Аж двічі! Рина сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке... «звучить»?
Рина перебила:
— «Бринить»! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що «бринить» — якесь надзвичайне слово...
Мокій до Улі:
— «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить.
Уля примружила очі. Рина до Улі:
— Ти розумієш?
Уля кивнула головою. Мокій м'якше:
— Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить.
Рина до Улі:
— Ти розумієш?
Уля ніжно всміхнулась. Мокій розворушився:
— Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню...
Уля мрійно:
— Бринить.
Мокій з гумором:
— Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
Уля
— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
Рина
— Серйозно?
Уля
— Серйозно!
Рина
— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія). Між іншим, Уля страшенно любить українські кінокартини і написи... каже, що вони якісь... (До Улі). Які, Улю?
Уля
— Надзвичайні.
Рина до Мокія:
— Ти розумієш?
Мокій
— На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало... Дуже мало!
Рина
— Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?
Мокій
— Гм... Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори... На жаль, не можу, бо треба на комсомольські збори... Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.
Рина
— Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою... (До Улі). Я не знаю, чого тебе це цікавить.
Уля здивовано:
— Мене?
Рина
— Не однаково — чи чистою, чи робленою?..
Мокій
— Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову...
Рина до Улі:
— От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання!
Мокій до Улі:
— Бачите, мені треба на збори комсомолу... А вас справді цікавить все це? Українська мова і... взагалі?
Уля
— Взагалі страх як цікавить!
Рина
— Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою... Я гукаю — Улю! Улю!