Рина
— Було б попросити і нам Алмазова...
Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
— Сіренєв! Сіренський!
— Розов! Де Розе!
— Тюльпанов!
— Фон Лілієн!
Мазайло, диригуючи:
— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.
Мазайлиха
— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче...
Мазайло раптом перестає диригувати. Потемнів:
— Він ще не знає?
Мазайлиха
— Ні!
Мазайло з радісним гнівом:
— Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайно! (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти!
Дочка спинила:
— Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
Мазайло
— Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував… Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім'я й прізвище. Чула?… Та після цього… Мокію!
Дочка
— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?
Мазайло
— Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Баронова-Козино.
Мазайлиха
— Яка краса!
Дочка до батька:
— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу?
Мазайло
— Уб'ю!
Мазайлиха
— Минасю, яка грубість!
Мазайло
— Ну, вигоню з дому!
Дочка
— Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації помовчати. З'яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції «правильних проізношеній» — Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна...
Мазайлиха
— Сестру мою Мотю з Курська.
Дочка:
— Можна буде ще дядька Тараса з Києва.
Мазайлиха жахнулася:
— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.
Дочка
— Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
Мати
— Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?
Дочка
— Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
Жінка нервово:
— Мино!
Дочка
— Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!
Жінка погрозливо:
— Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька:
— Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?
Мазайло
— Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй...
В цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв:
— ...Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей. Мокій вийшов з Улею. Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:
— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.
Уля обернулася до Рини:
— Ми йдемо в кіно!
Друга дія
Два дні згодом Рина допитувала в Улі (перед люстром):
— Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила?
— Вчора і завчора.
— Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш?
— Навіть із сиропом...
— Печення він тобі купував?
— Аж п'ять, Рино!
— До самого дому провів?
— До воріт. Ще й постояв трохи.
— І ти не знаєш, як він — закохався чи?..
В Улі аж рум'янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:
— Стривай, Ринко!
Рина вичікувальним голосом:
— Ну?
— Стривай, я скажу... Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак... Він на мене — отак. Сказав, що по-українському «зрачки» «чоловічками» звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: «свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає». От, каже, де збереглася українська мова.
— Ну?
— Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали...
— Ну?
— А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти...
— Ну?
— А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке «розсоха»? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже... А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко...
— Ну? Ну?
Уля зітхнула:
— Попрощався і пішов... Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи...
Рина
— Та я тебе про це питаю, Улько, тебе… Ой, яка ж ти дурна, розумієш?
Уля
— Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б вів тебе отак проводжав?
— Що б я сказала?
— Так.
— Коли б я була ти, а ти — я?
— Так.
Рина осіклась, поморщила лоба. А Уля як Уля — зраділа:
— Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рино!
Рина
— Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна.
Уля образилась:
— Як так, то тебе більше не питатиму, і ти мене не питай...
Рина
— Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься... Бо й я не знаю... Тільки знаєш що? Мені здається...
Уля
— Ну?
Рина
— Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили зельтерську?