— Так.
— І біля воріт, як розставались?
— Глибоко заглянув...
— Мені здається, що він закохався.
Уля в люстро:
— Що ти кажеш, Рино?
Рина
— От на! Принаймні закохується. Тільки ти, Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо... Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
Уля
— І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо... аж пахне.
Рина
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?
Уля випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину.
Рина
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі... Чудесно!
Уля перед люстром:
— Що ти кажеш?
Рина
— Чудесно, кажу, і кличу Мокія...
Уля, звичайно, за серце, до люстра:
— Рино, хвилинку!..
Та Рина вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія: «Моко! Тебе на хвилинку просить Уля...» Сама вийшла.
Увійшов Мокій. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:
— Гм... це ви?
Уля
— Я... по книжку... А ви думали хто?
Мокій
— Думав, що це... ви.
В Улі забриніло в грудях:
— Серйозно?.. А я по книжку до вас.
— По яку?
Уля трошки розгубилась:
— По яку? Взагалі по українську книжку.
У Мокія забриніло в грудях:
— Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю.
— Серйозно?
— Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних?
— Котру можна буде.
— Вибирайте.
— Ну, дайте... яку ви хочете.
Мокій зворушено:
— Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
— А це у вас яка?
— Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.
Уля вже не знала, що далі казати, та:
— Серйозно?
Мокій
— Подивіться.
Уля подивилась:
— Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом...
Мокій
— А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
— Ану, як?
Мокій піднесено:
— Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
— Надзвичайно!
— А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.
Уля щиро:
— Прекрасно!
Мокій зраділо:
— Серйозно?
Уля цілком, щиро:
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги... А скажіть, як буде по-вкраїнському «чулки з розовой каемкой»? Отакі, як у мене. Ось...
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
Уля
— Надзвичайно!
Мокій ще більше запалився:
— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти...
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та Уля почули. Пішла одчинити Уля.
Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні.
Дама до Улі:
— Я Баронова-Козино. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з правильних проізношеній.
Уля
— Мій папа? У мене нема папи: він помер.
Баронова-Козино
— Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом... Боже мій. Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.
Уля
— Мій папа вже три роки тому як помер... То, мабуть, був не мій папа.
Баронова-Козино
— Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам'ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, на воротях напис: «У дворі злі собаки», — та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама... Майза... Ах, Боже мій, чудне таке прізвище.
Мокій
— Може, Мазайла?
Баронова-Козино
— Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам'ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше...
Мокій аж потемнів:
— Мій папа?.. Прізвище?
Баронова-Козино
— А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий... Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався... Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?
Мокій глухим, здушеним голосом:
— Однині... (розкашлявся) у мене папи нема!
Баронова-Козино
— Як? Ви сказали...
Мокій з натиском:
— Нема, кажу! Нема!..
Баронова-Козино
— Ах, Боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила... Як же так? (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, «У дворі злі собаки», квартира...
Увійшов Мазайло. Кинувся до Козино:
— Жду вас, жду!
Баронова-Козино
— Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви вмерли...
Мазайло показав на двері. Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароновій:
— Так, так... Заходьте. Мокію! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната...
Баронова-Козино
— І я вже була повірила, що ви вмерли...
Мазайло до Баронової, але вся його увага на Мокієві:
— Дуже приємно... (До Мокія). Розумієш?.. (До Баронової, ще раз вклонившись). Вибачте. Заходьте...
Баронова-Козино заспокоєно і задоволено: