— Мерсі!
Вийшли.
Мокій, ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив:
— Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній! (Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю). Так... Бачите тепер, Улю, який я самотній?
Уля
— Серйозно?
— Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як...
Уля захвилювалась:
— Серйозно?
Мокій
— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: «Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема...» А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця...
Уля вже никла жалощами:
— А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча...
Мокій
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати...
Уля трепетно:
— Що?
Мокій
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами...
Уля
— Що?
Мокій
— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
Уля мало не впала, одскочила:
— Он ви що! Не хочу!
Мокій у наступ:
— Улю! Ви ж українка!
— Боронь Боже! Я не українка!
— Українка!
— А нізащо! Ні! Ні!
— У вас прізвище українське — Розсоха!
— Ні!
— Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..
Уля, спинившись:
— Очі?..
Мокій переконливо:
— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка... (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі... (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі... (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю... (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві... (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо- та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха... (Подивився на Улю). Як про вас писано...
Уля розтанула:
— Що ви кажете?
А сама непомітно в люстро.
Мокій
— Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс[2], себто короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян — 82,3, в українців 83,2, у білорусів — 85,1... (Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83,5, у вас — 83,1 — український індекс.
Уля серйозно:
— Серйозно?
Мокій
— Науково-серйозно. (З книжки). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла — 55,04, у росіян — 56,18, у білорусів...
Уля
— А скільки у мене?
Мокій взявся міряти:
— У вас... Гм. (Доторкнувся до грудей). Вибачте... У вас тут теж український індекс...
Уля вдячно заглянула в книжку:
— Скажіть, а про родимки тут пишеться? У мене ось родимка на шиї... і ще одна є...
Мокій
— Не дочитав ще... Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?
Уля
— Вірю.
Мокій
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
Уля тихо:
— Українізуйте, Моко.
Мокій, узявши Улю за руку:
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от... (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!.. Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.
Уля
— Серйозно?
Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.
Мазайло увів Баронову-Козино. Зачинив Мокієві двері. Тоді до Баронової:
— Навіть мух я наказав вибити електричною мухобійкою власного винаходу, щоб навіть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка!
Баронова-Козино захвилювалась:
— Починати? Ах, Боже мій, — починати... Може, ви почнете?
Мазайло теж захвилювався:
— Ні! Ні! Я тепер не можу, ви — моя вчителька. Починайте ви!
Баронова-Козино ще гірш захвилювалась:
— За десять років я так одвикла од цього діла, що... Я вся хвилююсь і не можу почати. Не можу! Ах, Боже мій, ну, як його почати, як?.. Мені, старій гімназіяльній вчительці...
Мазайло захвилювався.
— Починайте так, як ви починали колись, молодою... У хлопчачій чи в дівочій гімназії працювали?
Баронова-Козино
— В дівочій, відомства імператриці Марії Теодоровни. Боже мій! Тоді ми всі починали молитвою. Пам'ятаєте молитву перед навчанням?
Мазайло
— Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в городському вчилищі молитву співали... Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після лекції ще дві години в класі сидів — «без обєда» називалось...
Баронова-Козино
— Її нас у гімназії співали. Прекрасно співали. Пам'ятаю слова...
Мокій, прочинивши двері, заляскав електричною мухобійкою.
Баронова-Козино
— Ах, Боже мій! Невже забула? За десять років. Не може бути... Молитва перед навчанням... Невже забула?
Мазайло
— Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, Господи!.. Преблагій Господі!..
Баронова-Козино згадала. Очі засяяли, голос сам заспівав:
— Преблагій Господі, нізпошлі нам благодать…
Мазайло, зрадівши, що згадалось, підхопив на весь голос:
2
Брахікефалія або брахіцефалія — короткоголовність, яка є характерною атропологічною ознакою деяких народів.