Тьотя
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?
Аж скрикнула Тьотя, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій, затривожилися.
Мати з переляку перепитала:
— А що?
Тьотя
— І ви отут сидите і не знаєте?
Мазайло
— Та що таке?
Тьотя
— Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
Майже всі разом:
— Ні...
Тьотя
— Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
Мазайло
— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Тьотя до Мокія:
— Та-ак?.. Навіщо?
Мокій
— Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
Мазайло
— Чули? (До Мокія іронічно). То, може, ти й за ваше прізвище візьмешся, щоб виправити?
Мокій
— Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло-Квач — отож треба додати...
Мазайло за серце як навіжений. Мати зойкнула. Баронова-Козино пальцями до вух — здригнула.
Тьотя до Мокія:
— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не «Харьков», а «Харків»?
Мокій
— Так!
Тьотя
— І ти справді за... (бридливо) за Квача?
Баронова-Козино знову пальцями до вух, знов здригнула.
Мокій, побачивши все це:
— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!
Баронова-Козино мало не знепритомніла. Мокій вбіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті:
— Ну, що тепер з ним робити? Що?
— Ах, Боже мій, що?
Мати
— Може, проклясти?
Мазайло
— Убити, кажу?
Рина
— Оженити?
А тьотя ходила Наполеоном і думала.
Мати сіла і заплакала:
— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали...
Рина
— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
Мати
— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він...
Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина. Вернулась бліда, перелякана:
— Дядько Тарас приїхав...
Мати й Мазайло з жахом:
— Що?
— Не пускай його! Скажи — нас нема!.. Нас арештовано!
Дядько Тарас на дверях:
— А де у вас тут витерти ноги?
Всім як заціпило.
Тарас
— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!
Третя дія
Третього дня Рина зустріла Улю на порозі:
— Ой, Улю! Ой, тільки, Улю!.. Настає вирішальний момент! Вирішальний, ти розумієш? Зараз у нас буде дискусія — чи міняти прізвище, чи ні. Тьотя Мотя викликала Моку на дискусію.
Уля до люстра, як жадобна до води:
— Що ти кажеш?
Рина то до Мокієвих дверей, то до Улі бігаючи:
— На дискусію, ти розумієш? А Мокій — не дурень — напросив ще комсомольців, ти розумієш? Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш? Од самого ранку гризуться.
Прислухались. Чути було Мокієвий голос: «Вузьколобий націоналізм! Шовінізм, усе це!» Вигукував дядьків: «Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!»
— Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою й можна обдурити?
Уля новим якимсь голосом:
— Нічого подібного! Ах, Рино!
Рина, зачувши цей голос:
— Що, Улюню, що?
— Що? Ти знаєш, як по-українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?
— Ну?
— Зорію. Правда прекрасно звучить?
Рина
— Це ж ти до чого?.. Та невже ти... Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, та сама ним, ідійотко, закохалася?
Уля зашарілася:
— Ні, ні...
— Як ні, коли ти сама кажеш, що вночі не спиш, зорієш уже, чи як там по-українському?..
— Та ні!
Рина
— Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надій не плекала... Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік? Улю? Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нічого не вийшло... Улюню! Ще раз молю і благаю! Благаю, Улько, розумієш? Уговтай Моку, ні, — власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться — припусти його до себе ближче, зовсім близько, припусти до всього, розумієш?
— Серйозно?
— Та бодай і серйозно!.. Тільки щоб не стала жінкою, а так... На межі його паси, на межі... Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!.. Щоб ідійотом ходив!
— А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському «дружиною» зветься?
— Ну?
— І знаєш, «дружина» — це краще, як «жінка» або «супруга», бо «жінка» — то означає «рождающая», «супруга» ж по-вкраїнському — «пара волів», а «дружина»... Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько.
Рина вже не знала, що їй казати на таке Улине безглуздя:
— Ну, бачу я...
А Уля вже в захопленні:
— Або по-вкраїнському — одружитися з нею... Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як «жениться на ней», — ти чуєш? На ней, на...
Рина
— Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі — однаково будеш; не на і не поруч, а під, під, ідійотко! Та це ти вже, я чую, од Моки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав...
Уля хотіла виправитись:
— Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала...
Рина до неї:
— Са-ма?!
Уля од неї в другу кімнату. Побігли.
З Мокієвих дверей задом вийшов Дядько Тарас:
— Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово «універсал», а ви «маніфеста» заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Га?.. Рідне слово «пристрій» ви на «апарат» обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю — слово «просорушка» за «шеретовку» править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешеретована...