— Де — у вас?
— Звісно де — в сузір'ї Дракона!
— Де-де?! — в один голос перепитали брат і сестра.
— В сузір'ї Дракона! — повторив Мінімакс. — Там, де ми всі живемо. От ви, люди, живете на Землі, в Сонячній системі. А ми, дракони, мешкаємо на планеті Драконії, яка знаходиться у сузір'ї Дракона. Це — найменша планета сузір'я, вона дуже схожа на Землю. Ми там досить давно оселилися, хоч інкубаційний період виведення з яєць та підростання ми досі проходимо на Землі. Я вже казав: драконячий рід походить із Землі.
— От тепер зрозуміло! — полегшено зітхнув Олег. — Але все ж поясни: от ти щойно вилупився з яєчка, то звідки ти стільки знаєш?
— Необхідні знання нам переходять у спадок через гени від попереднього дракона. Ти чув про генетичний код?
— Щось чув… — відказав Олег, бо й справді чув від тата про це. Гени — такі невидимі штуки, які передаються дітям від батьків, тобто успадковуються. І саме завдяки генам, генетичному коду, діти мають чи то мамин колір очей, чи то ходу батька, а то й характер та зовнішність бабусі чи дідуся. Одне слово, гени — річ могутня, хоч і невидима. Без генів, як то кажуть, — і не туди, і не сюди…
— Максику, — лагідно звернулася до дракончика Лізка: вона вирішила називати його скорочено, — ти забув розказати про свою планету.
— Нічого я не забув, — відповів Максик. — Просто я дуже зголоднів, бо від народження ще й рісочки в роті не мав.
Брат і сестра винувато заметушились у пошуках чогось їстівного. Великих запасів на дачі, ясна річ, не було — адже вони вже мали сьогодні вертатися додому: завтра — до школи. Та все ж у шафці над плиткою Олег знайшов півпачки вівсяної крупи «Геркулес».
— Годиться? — показав він пачку дракончикові.
— Смакота! — вигукнув той, прочитавши назву. — Ми, дракони, полюбляємо все, від чого можна стати здоровим і дужим. А тут сама назва — «Геркулес» — натякає на силу. Давай!
— Доведеться трохи зачекати, поки звариться.
— Та вже потерплю, — погодився дракончик, видряпався по Лізчиній нозі й сховався в невеличкій кишеньці на її фартушку.
— Ой! — усміхнулася мала й погладила Максика. — Тепер ти вже не просто дракон Мінімакс, а кишеньковий дракон!
Мінімаксові назва сподобалась, і він ніжно потерся вушком об Лізчин пальчик.
А Олег налив у каструльку води і ввімкнув газову плитку. Та полум'я над конфоркою ледь пурхнуло — і щезло. Хлопець покрутив туди-сюди ручку — дарма!
— Все, — зітхнув він. — Газ у балоні скінчився.
— Пусте! — мовив Мінімакс і вистрибнув з кишеньки. — Де тут у вас плитка підключається?
Олег показав.
— Та-ак, — мовив дракончик, знімаючи шланг з порожнього балона. — Запалюй сірник! — наказав Лізі.
Мала запалила сірник і чекала.
— Тепер сунь сюди! — роззявив рожеву пащу дракон.
— Обпечешся! — зойкнула Лізка й відвела руку.
— Кому кажу — сунь! — розсердився Мінімакс. — Нам, драконам, вогонь — як вам шоколадне морозиво!
Ліза обережно наблизила палаючого сірника до пащі дракончика, і той довгастим, наче в справжньої ящірки, язичком лизнув полум'я, солодко замружився, а тоді ухопив шланг від плити у пащу і крізь зуби гукнув:
— Жапаюй конфойку!
Олег не дуже вірив, що з цього щось вийде, але ввімкнув конфорку — і вона запалала веселим вогником!..
Вже за кілька хвилин вівсянку можна було подавати на стіл.
— Ну як? — хитро примружився Мінімакс, коли виплюнув уже непотрібний шланг.
— Геніально! — вигукнули брат і сестра.
— Тоді — до столу! — скомандував дракончик і перший помчав до будиночка.
Бідолаха, мабуть, так зголоднів, що мчав, не розбираючи дороги, і з усього розгону буцнувся головою у двері, на яких висіло мамине улюблене дзеркало.
Двері гойднулися, Мінімакс м'ячиком відскочив від них — і вчасно! Тої ж миті дзеркало на секунду зависло в повітрі, а тоді з веселим дзенькотом брязнуло об землю.
— Ой! — сплеснула руками Лізка, забувши, що тримає тарілки для каші. Зрозуміло, що й тарілки лише дзенькнули об землю і розсипалися на скалки, перемішавшися з уламками дзеркала.
— Що ж тепер буде?! — схопився за голову Олег.
— А що? — здивувався Максик. — У мене все в порядку, не хвилюйтеся. Голова — спасибі генам! — цілісінька. Адже ваші богатирі так нагатили моїм предкам голови, що тепер моя може витримати будь-які удари.
— Та я не про твою голову, я про дзеркало! — бідкався Олег. — Воно розбилося, отже чекай неприємностей.
— Пхе, дзеркало! — кинув зневажливо Мінімакс. — Невже ти віриш у всякі забобони?
— Забобони тут ні до чого, — відмахнувся Олег, бо й справді не вірив у них. — Річ у тім, що це — мамине дзеркало, отже прочуханки не минути.