— А… — розчаровано мовив Діма, посовався трохи, вмостився й затих.
Так вони трішки посиділи мовчки: Сергій гадав, що Діма після сніданку заснув, натомлений дорогою, і не хотів його турбувати. Та Діма розклепив оченята:
— Ну, розказуй про себе.
— Та ви поспіть уже, — відмахнувся Сергій, — а я потім…
— Не бійся, давай зараз, — заперечив Діма, — я можу слухати й дрімати водночас. Про мене навіть приказка є: спить і курей бачить! Чув, мабуть?
— Чув, — кивнув головою Сергій, — але не знав, що це про вас.
І Сергій розповів Дімі про тата й маму, про далеку сонячну Кубу і навіть — про плавання…
— Пхе, плавання!.. — розтулив Діма оченята. — Та я тебе за хвилину міг би навчити!
— Ой! — зрадів Сергій. — То навчіть, дуже вас прошу!
— Я ж сказав — «міг би», але тепер не можу: технічні причини…
— Що за технічні причини? — здивувався Сергій.
— Розумієш, — почав пояснювати Діма, — була в мене така книженція, ну, ніби чаклунська. У ній з одного боку записано всякі потрібні слова, а з другого — що станеться, коли слова ті вголос вимовити. Приміром, пробурмотів собі щось, — раз! — і дощ я-ак уперіщить! Так-от, коли зламали мій будиночок, книга пропала під уламками.
— Так ходімте знайдемо її! — вигукнув Сергій.
— Швидкий дуже! — сумно мовив Діма. — Я й сам, без тебе знайшов би. Але ті уламки відразу ж повантажили на самоскид, і куди він їх завіз — хтозна! А з ними й мою книжечку! — І Діма скрушно захитав головою, пригадавши таку величезну втрату.
— І невже ви нічого не пам’ятаєте з тої книги? — з надією в голосі поспитав Сергій.
— Хе, скажеш! — зневажливо усміхнувся Діма. — У мене пам’ять — будь здоров! Я навіть мемуари, тобто спогади, пишу! — Він гордо ляснув себе по животі й задер светра.
Сергій побачив, що за ремінцем джинсів у Діми стирчить пошарпаний загальний зошит у жовтій, засмальцьованій обкладинці із написом: «Мемуари Діми».
— А з книги ви, значить, нічого не пам’ятаєте, — сумно мовив Сергій.
— Пам’ятаю, але не все, тільки половину…
— Ого! — зрадів хлопець. — Половина — теж чимало! А є в ній слова про те, як навчитися плавати?
— Звичайно, є! — кинув Діма. — Але річ у тім, що я пам’ятаю ліву половину книги, тобто всі чарівні слова, а от праву половину, де сказано, які слова для чого, — геть начисто забув!
— А ви спробуйте, що вийде!
— Е, ні, не підбивай! — відмахнувся Діма. — Скажу отак щось — і квартиру вам затопить. Ні, нізащо! Не хочу знову без ночівлі лишитися.
— А що, коли нам до ліска гайнути? — раптом здогадався Сергій. — У нас тут поблизу є лісок із галявою. Давайте підемо туди й спробуємо ваші слова!
— Лісок — це можна, — погодився Діма, — в ліску та ще й на галяві я спробував би, але ж не зараз. От вилікую нежить, відігріюсь, відісплюся гарненько, а завтра зранку, годині о п’ятій, і підемо.
— Ура! — загукав Сергій, який згоден був на все, аби навчитися плавати. — Встаємо о п’ятій, я будильник заведу.
— А тепер я подрімаю, — мовив Діма й відразу тихенько засопів.
Сергій нічого не мав проти: йому треба було ще підготуватися до зустрічі гостей. Неодмінно ж прийде друг його Олег, та й Вітка припхатися може.
При згадці про Вітку в Сергія аж у грудях похололо.
5
Вітка, або Вікторія Птурська, як і Олег, була однокласницею Сергія. Та якщо Олег був його найкращим другом, то Вітка навпаки — «найкращим» ворогом.
До всього ж вона була ще й сусідкою Сергія по під’їзду, тож через неї траплялися всякі неприємності не лише в школі, а й дома.
Вітка ненавиділа Сергія Кудлика хронічно. Чим це пояснити, ніхто не знав: чи то її вреднючою вдачею, як у більшості рудих і кирпатих, чи то просто злостивим характером — невідомо! Але, починаючи з першого класу, Вітка ніби приросла до Сергія — раз і назавжди!
Звичайно, він міг би надавати їй як слід, але його з дитинства вчили: дівчат зачіпати не можна. І він терпляче зносив ось уже третій рік підряд невичерпні знущання своєї рудої й кирпатої однокласниці й сусідки.
Чого тільки Вітка не вигадувала, аби дошкулити Сергієві! Образи так і сипалися з неї, мов із дірявого мішка, набитого казна-якими капостями. Майже щодня Сергій знаходив у себе на парті то канцелярську кнопку, підкладену Вітчиною рукою, то свою домашню контрольну, геть усю заляпану чорнилом, а то й підручника з безжально розмальованими портретами. класиків. Фантазія Вітки, здавалося, не знала меж.