— І… — Ігор аж задихнувся, — як ти… довідався?
— А мені Капітон Порфирович розказав!
— Як? — вихопилось у мене. — Сам розказав?!
— А по-твоєму — я його примусив? Звичайно — сам… Між іншим, він може купити сни й у вас і за це непогано заплатить! Я, наприклад, продав йому свій сьогоднішній сон!
Ми спершу навіть не знали, що й казати. А коли трохи оговтались, Наталка вигукнула:
— Як — «продав»?!
— А отак — узяв і продав! — мовив Борька. — Та й інші теж продам. Згодом. Жаль, зразу не можна, а то було б у мене грошеняточок — ух!
— А як це робиться? — поцікавився я.
— Дуже просто, — махнув рукою Борька. — Капітон тримав у мене перед носом пробірку з якимось коричнювато-чорним порошком і пильно дивився на мене. Мені від його погляду раптом страшенно захотілося спати, я кілька разів позіхнув — і провалився в сон. Спав я, мабуть, лише кілька хвилин, та коли прокинувся — Капітон уже тримав закорковану пробірку. Він сказав, що мій сон — там.
— Але ж як він туди потрапив? — здивувався Ігор.
— Мабуть, отой порошок його всмоктує, так само, як, приміром, сіль усмоктує вологу, — висловив припущення Борька. — Та ось, можете самі глянути! — він витяг із кишені пробірку й простягнув нам.
Ми по черзі, дуже обережно обстежили пробірку й порошок, який виглядав точнісінько як звичайний молотий чорний перець, але нічого особливо цікавого не помітили.
— Таки справді вся хитрість, мабуть, у цьому порошку, — промовив нарешті Ігор. — А навіщо він дав тобі цю пробірку?
— Він сказав, щоб я вдома відкоркував її і на ніч поклав під подушку. І мій сон опиниться в пробірці. А вранці треба її закоркувати й принести після обіду йому.
— А що ж оце? — поцікавилась Наталка, торкнувши пакунок у газеті, якого Борис усе ще тримав під пахвою.
Той щасливо посміхнувся, мовчки розгорнув газету, й ми побачили, що в ній була скарбничка — алебастровий кіт із щілиною в голові — для монет. Кіт отой був страшнючий: білий, із синіми губами й рожевими очицями. А до всього — під гладким підборіддям у нього стирчав якийсь коричнево-рудуватий бант.
— От так опудало! — не втримався я.
— Твій Корнелій — опудало! — вигукнув Борис. — А мій — розумничок, лялечка! — І, прикривши від насолоди очі, потрусив свою скарбничку. У порожньому котячому череві щось забрязкало.
— Ось, — промовив задоволене Борька, — три срібнесеньких карбованчики! І все — за один сон! Завтра ж веду вас усіх до кіно, а потім морозива — від пуза! — І Борис, щасливий від того, що тепер не ми, а він може всіх нас пригощати, засміявся. Нам зробилося трохи ніяково: це ж він для нас старався!
— Де ж ти розжився цією «лялечкою»? — посміхнувся Ігор.
— Капітон Порфирович подарував, щоб я грошики в нього складав!
— Ну, що ж! — мовив сумно Ігор. — Це твоя особиста справа. А тепер послухайте, що я розповім…
І він розповів нам те ж саме, що ми почули від Борьки. А ще він бачив поміж пробірок знайоме прізвище — Вовки Кучми!
Спершу ми навіть не повірили своїм вухам, але швидко оговтались і вирішили негайно бігти до Володьки та про все розпитати й у нього!
8
Володька жив за два квартали від нас у новому дев’ятиповерховому будинку, тож ми скоро вже стояли перед його дверима.
— Чого треба? — спитав він сердито, відчинивши двері.
— Зараз про все дізнаєшся! — відказав Ігор і, відштовхнувши його плечем, махнув нам рукою: — Заходьте, тут поговоримо.
Ми пройшли до кухні.
— Вдома хтось є, крім тебе? — спитав Ігор.
— Нікого, — тихо відповів Кучма. — І чого ви до мене причепилися?!
— А того, — сказала Наталка, — щоб ти розповів нам, куди запроторюєш свої сни?
Від несподіванки Володька здригнувся, його й без того змарніле обличчя зблідло ще дужче, а на очах виступили сльози.
— Нікуди й нічого я не запроторюю, відчепіться від мене!
— Не вдавай дурника, ми все знаємо! — сказала Наталка.
— Та що розказувати! — відвернувся Кучма. — Продав я колись весняний сон, — мабуть, найкращий у житті, — якомусь дідуганові. Коли продавав, думав: нічого, пусте! Посплю й без сну. Навіть краще спатися буде, коли снів нема. А воно — навпаки! Лягаєш — і ніби у морок пірнув: чорно-чорно. Раніше сни тобі сняться — веселі, цікаві, а тепер — нічогісінько!.. Прокидаєшся вранці сам не свій, немов тобі хто по голові надавав. Та коли б тільки це, а то більше не вмію…
Кучма раптом перелякано глянув на нас і хутко зціпив зуби.
— Ти чого? — стривожився Борька. — Чого замовк? Кажи: що ж ти більше не вмієш?!