— Вибачте його, будь ласка! — пробелькотів Сергій. — Він справді хороший.
— Гаразд уже, — полагіднішав Діма, — вибачаю!
Він зліз із крісла й підійшов до Олега.
— Давай знайомитись: Діма!
— Олег!.. — відказав той, ледь приходячи до тями. — Олег Пчілка! — повторив він і ще тремтячою рукою потис ручку Діми.
— От і все, — зрадів Сергій, — мир і дружба!
— Ох, і здорово, що ви завітали до нас! — вигукнув Олег, коли Сергій розповів йому все про Діму. — А можна й мені завтра з вами до лісу? — несміливо поспитав він.
— Як устанеш о п’ятій — можна! — поблажливо згодився Діма.
— Ура! — зрадів Олег. — Обов’язково встану! Я тата попрошу — він розбудить.
— Їсти ще не схотілося? — зазирнула до кімнати весела бабуся. — Обід, між іншим, уже готовий! Так що вперед! Та й курточка твоя, онучку, — знов як новенька!
Бабуся хотіла ще щось проказати, та тут знову хтось подзвонив. «Невже Вітка? — скривився Сергій. — Невже ця нахаба після всього насмілиться припертися?!»
На превеликий жаль, Сергій не помилився: на порозі стояла Птурська власною персоною і єхидно шкірила зуби.
— Здрасть, іменинничку! — солодким голосочком проспівала вона, ніби годину тому хтось інший, а не третьокласниця Птурська пожбурила з четвертого поверху пакет кефіру в Сергія. — З днем народження, відмінничок майбутній! А от і подарунок.
І Вітка простягла отетерілому Сергію якусь поіржавілу залізяку.
— Що це? — здивувався Кудлик.
— А хто його зна! — хихикнула Вітка. — Я у дворі знайшла. А ти бери, як дають. Головне — увага, а не подарунок, нечемо!
Сергій неохоче взяв із рук Вітки «подарунок» і запросив її до кімнати. Він, як ви знаєте, був дуже вихованим хлопчиком і не міг лишити гостя на порозі, ким би той не був!
— О, дружечок-пиріжечок уже тут! — пирснула Вітка на Олега, заходячи в кімнату. — Моє вітаннячко!..
Птурська клацнула пальцями перед Олеговим носом і гордо посунула до крісла, де мовчки сидів Діма. Як ви вже, напевне, здогадалися, Вітка його не бачила!
Вона хотіла вже гепнутись у крісло, та Олег одним стрибком підскочив до неї і відштовхнув геть.
— Не сідай! — скрикнув він. — Крісло поламане!
— Подумаєш! — скривила губи Вітка. — Я взагалі не збираюся з вами сидіти, моя місія закінчена! — посміхнулась вона й докинула: — Ти думаєш, чого я зайшла? Дружечка твого поздоровити? Дулю з маком! Я зайшла настрій йому зіпсувати! Отак!
Вона показала сторопілому Олегові язика, крутнулася на місці й, задерши носа, попрямувала до дверей.
— Чао, іменинничку, чемпіончик із плавання, — кинула вона Сергієві і, вже вийшовши на східці, додала: — Попий за моє здоров’ячко кефірчику, дурникам дуже корисно! — І її сандалі зацокотіли по сходинках.
— Ну й дівчисько! — пробурмотів Діма, який мовчки спостерігав за всією сценою. — Та начхай ти на неї, чого носа повісив?
— Неприємно все-таки, — з досадою зітхнув Сергій.
Тут у кімнату знов заглянула бабуся:
— То ви передумали обідати?
— Ні в якому разі! — заметушився Діма, мабуть, боячись зостатися без обіду. — Ми вже йдемо!
Що й казати — обід був знаменитий! На столі парувала тушкована капуста з м’ясом, лоскотав ніздрі духмяний запах борщу, світилася тонко нарізана шинка, смажена качка так і танула в роті, а пиріжки з картоплею були наче пух! Всі пили лимонад, виголошували тости на честь іменинника й багато сміялися. І все було так чудово, що Сергій і думати забув про вреднючу Вітку.
А після обіду всі, трохи розморені, перейшли в Сергієву кімнату. Сергій вручив Олегові марки з батьківської посилки й показав кокосові горіхи. Олег від щастя не знав навіть, на що спершу дивитися: на марки чи на горіхи! І тут Діма запропонував усім прочитати розділ з його мемуарів. Звичайно, всі з радістю погодились, повмощувалися де хто, а Діма поліз на крісло й… раптом підскочив, немов ужалений!
— Де?! — несамовито зойкнув він, обмацуючи себе й своє крісло. — Де вони?! Куди вони поділися?
— Хто? — не зрозумів Олег.
— Мої мемуари! Я поклав їх отут, — Діма ляснув по кріслу, — а тепер їх нема! Ой, горенько! Ой, нещасний я!
— Не бідкайтесь так, — спробувала заспокоїти його бабуся. — Давайте пошукаємо. Може, вони десь в іншому місці?
І всі заходились нишпорити по кутках і закутках.
Але мемуарів ніде не було! Мов корова язиком злизала.
— Здається, я здогадуюсь, де вони! — раптом ляснув себе по лобі Діма. — їх поцупило оте руде дівчисько!