— Дякую тобі, любе озеро, — сказав я. — Дякую вам, бурхливі хвилі!
Та хвилі вже зникли. Озеро було гладеньке, тихе, чорне й не відповідало мені.
А над нашими головами, високо на стрімкій скелі здіймався замок лицаря Като. Ми тепер були вже на його боці, були дуже близько від нього, і ця ніч мала стати ніччю боротьби. Цікаво, чи знають про це ті, хто чекав її тисячі років? Цікаво, чи знають вони, що боротьба має відбутися цієї ночі, і чи думають про мене? Чи думає про мене мій тато-король? Мабуть, думає. Напевне думає. Я знав, що він сидить на самоті далеко-далеко звідси, сумно думає про мене і проказує:
— Міо, мій Міо.
Я стиснув меча, і руку мені наче обпекло полум’я. На мене чекала страшна боротьба, і я не хотів зволікати. Мені кортіло якнайшвидше зустрітися з лицарем Като, якщо навіть я й загину. Я повинен був стати з ним до бою негайно, навіть якщо той бій скінчиться для мене смертю.
— Міо, я дуже голодний, — сказав Юм-Юм.
Я витяг шматок хліба, що втишує голод, і ми з’їли його на скелі під замком лицаря Като. Ми наїлися, подужчали і трохи повеселішали. Та це був наш останній шматок, і ми не знали, коли знов матимемо щось попоїсти.
— Тепер нам треба вибратися на цю скелю, — сказав я Юм-Юмові. — Інакше ми не втрапимо до замку лицаря Като.
— Авжеж, — погодився Юм-Юм.
І ми полізли стрімкою скелею, що височіла над нами.
— Якби ця скеля не була така стрімка, — мовив Юм-Юм. — Якби ніч не була така темна і ми не були такі малі й самітні.
Ми все лізли й лізли. Дорога була дуже тяжка, і ми посувалися поволі. Ми чіплялися за каміння руками й ногами, вишукували кожну розколинку й кожен визубець, притискалися до скелі і пнулись угору. Часом я злякано думав, що зараз не витримаю, упаду вниз і буде по всьому. Та завжди останньої миті я знаходив за що вчепитися. Наче скеля сама висувала під моєю ногою маленький визубець, коли я вже мав упасти. Може, навіть ці тверді скелі ненавиділи лицаря Като й радо допомагали тому, хто прийшов стати з ним до бою?
Аж під самими хмарами стояв замок лицаря Като, і аж під самі хмари нам треба було вилізти, щоб досягти муру, який на вершечку скелі оточував замок.
— Скоро ми досягнемо муру, — пошепки сказав я Юм-Юмові, — переліземо через нього, а тоді…
Тієї миті я почув голоси. Це розмовляли в темряві вивідувачі. Двоє чорних вивідувачів, що охороняли мур.
— Шукаймо, шукаймо скрізь, — сказав один із них. — Лицар Като наказав спіймати ворога. Того ворога, що приїхав на білому коні, треба спіймати, так наказав лицар Като. Шукаймо в гірських печерах, шукаймо між деревами в лісі, шукаймо у воді і в повітрі. Шукаймо близько від замку й далеко від нього, шукаймо скрізь!
— Шукаймо близько від замку, — сказав другий. — Нам треба шукати близько. Може, ворог біля нас. Може, він у темряві видряпується скелею, шукаймо скрізь!
У мене серце мало не вискочило з грудей, коли я побачив, що вивідувач запалює смолоскип. Якщо він посвітить униз за мур, то неодмінно помітить нас. А якщо помітить, то все пропало. Досить йому буде штовхнути нас довгим списом, і ми полетимо вниз. І тоді їм уже не треба буде шукати ворога, що приїхав на білому коні. Почується тільки наш зойк, коли ми полетимо в Мертве Озеро і зникнемо в ньому назавжди.
— Шукаймо, шукаймо скрізь, — знов сказав перший вивідувач. — Посвіти за мур, може, саме цієї хвилини ворог видряпується вгору, шукаймо скрізь!
Другий вивідувач підняв руку зі смолоскипом і нахилився за мур. Світло впало на скелю, і ми зіщулилися, мов двоє мишенят, що зачули кота. Світло смолоскипа наближалося, воно посувалось уздовж муру і ось-ось мало впасти на нас.
— Тепер уже… тепер уже… О Міо, тепер уже все пропало! — прошепотів Юм-Юм.
Раптом сталося щось дивне. З озера знялася пташина зграя. Всі зачаровані птахи залопотіли крильми й шугнули просто на нас. Один із них нагнався на смолоскип, і він випав з руки вивідувача. Ми побачили, як униз пролетіла вогненна стрічка, й почули сичання смолоскипа, що погас у воді. Але за ним у воду полетіла ще одна вогненна стрічка. Це спалахнув птах, що врятував нас. З охопленими полум’ям крильми він потонув у хвилях Мертвого Озера.
Нас дуже засмутила загибель птаха.
— Дякую, бідолашна пташко, — прошепотів я, хоч і знав, що вона не почує цього й ніколи вже нічого не почує.
Мене душили сльози з жалю за пташкою, але я мусив думати про вивідувачів. Ми все ще були по цей бік муру, і все ще на нас чекало багато небезпек.
Вивідувачі розлютилися на птаха. Вони стояли вгорі на мурі й лаяли його. Мені видно було їхні бридкі чорні голови й чути було їхні бридкі голоси, коли вони перемовлялися між собою.