Тепер, коли дійшло до соціал–демократії, Іван Бриль мав сказати промову не менше як на годину, бо це був його «коньок»: шляхи розвитку російської соціал–демократії йому найбільше дошкуляли. І Максим збагнув, що треба вживати невідкладних заходів.
До речі, саме в цю хвилину жінки прочинили в кухні двері навстіж, бо там від печі з короваєм дихала страшенна задуха, і, прочинявши, грюкнули, аж забряжчали шибки. Оце якраз і була слушна нагода для Максима.
— Гей, баби! — сердито гукнув Максим. — Вікна повибиваєте! А шибка на Басарабці сімдесят п'ять копійок виносить! Та й коровай від такого грюкоту сяде в печі!
— Тю на тебе! — відгукнулася люта Марта. — Помовч вже, базікало! Знаєшся ти на короваях, якраз!
— Сяде, безпремінно сяде! — щоб піддіти Марту та всіх жінок за живе і тим роздмухати рятівну зараз суперечку, вхопився за слово Максим. — Он і кватирка у вас прочинена. А коли протяг у хаті, коровай неодмінно зісподу буде глевкий! Хіба ж не знаєте про таке? Закон фізики: рух атмосфери! Теж мені хазяйки! Їсти ніхто не схоче вашого короваю!
Жінки відгризнулись, але кватирку причинили.
— Ось як я розумію соціал–демократію, слухай мені сюди, — знову почав Іван.
— То перекуримо, свате, чи що, — похопився Максим, — щоб нам на весіллі не журитися?
Закурити спересердя годилось. Але коли Іван затягся глибоко димом, випустив його трубою і знову зібрався оповідати, Максим раптом ухопив грудку з–під ніг і з криком «а киш–киш–киш» пошпурив її на горобців, що начебто обсіли грядку з щойно засіяною редискою.
А тим часом, на щастя, почали сходитися і люди.
Першим з'явився Федір Королевич — солдат Третього авіаційного парку Південно–Західного фронту, що стояв постоєм тут–таки, на Печерську, — на бастіонах під Цитаделлю, навпроти лаври. Федір Королевич був колишній арсенальський кадровий робітник, покликаний до армії в перший день війни — ще до того, як усіх арсенальських робітників заброньовано, щоб виготовляти гармати, кулемети та інше спорядження. Коли ж усіх мобілізованих арсенальців повертали з армії назад на завод, — то виявилося, що й в авіаційній частині Королевич теж спеціаліст по моторах, і тому в армії він так і залишився. Іван з Максимом перестріли його на розі Московської і, як старого товариша, покликали розгуляти солдатську тугу за чаркою.
Іван зразу й ухопився за Королевича. Третій авіаційний парк був, можна сказати, оплотом київських більшовиків: ні на одному з київських заводів не було такої численної більшовицької організації, чоловіка з п'ятдесят, тимчасом як навіть в «Арсеналі» в день легалізації виявилося тільки двадцять на три тисячі робітників. Іван, з місця в кар'єр, почав заповзято доводити Королевичу, що соціал–демократія це є партія, надвоє не ділиться, отже, й не може бути такого, щоб були і більшовики — і соціал–демократи, і меншовики — теж соціал–демократи…
Другим — знову повернувшися з базару, тепер вже Житнього, — прийшов дядько Оксентій Нечипорук.
Вздрівши свіжу людину, ще й солдата, дядько Оксентій приступив зразу до Королевича з другого боку:
— А чи не чулисьте, товаришу землячок, як там діло стоїть у воєнних сферах? — Дядько Оксентій дуже полюбляв нові слова, які густо пішли в народ від дня революції, і в розмові вживав їх для солідності. — Як у воєнних сферах міркують: наріжуть селянам землі чи не наріжуть? І як ви собі, товаришу землячок, полагаєте: брати зразу чи, може, почекати, доки надійде з позицій мій солдат, синок Дем'ян? Адже, треба полагать, солдатові, ще й при Єгоріях, з ранами за віру, царя і отечество наділятимуть більше проти тих, которі в тилу? Тільки ж — як же його чекати, коли земелька вже парує і протряхати почала?…
На всіх базарах Києва — і на Печерському, і на Сінному, і на Галицькому, і на Бессарабці, і навіть на Житньому, — задовільної відповіді на своє запитання Оксентій сьогодні так і не дістав.