— Цитьте! — люто гарикнув Іван на жінок, і мами враз злякано примовкли.
— Поженились? — мовив він до молодої пари зловісно. — Т–так! Чоловіком і жінкою, виходить, будете? Сказати б, отець сімейства і мати–заступниця? Хіба не казали тобі, сопляку, що спершу парубок повинен своє місце посісти поміж людей, звестися на власні, а тоді вже заводити собі посімейство?
Данило підвів голову:
— Тепер же свобода, — кинув він батькові, — кожному дорога відкрита. І не треба, як за старого режиму…
Але старий Бриль гнівно урвав непоштиву синову мову:
— Отак, значить, тямиш свободу? А більше тобі від свободи нічого не треба? Мадама, значить, і сам — мадам! — Очі Іванові наливались кров'ю, кров багрянила йому лице, зачервонілася навіть потилиця. Старий Бриль потроху сатанів.
Данило відказав зухвало:
— Тепер же — революція. Щоб ви знали! Минулося вже, щоб…
— Ах ти ж субчик! — зойкнув Максим Колиберда і кинувся бігти до хлопця, не сходячи з місця. — Виходить, для того ми революцію робили, щоб ви, сучі діти…
— Постривай, Максиме! — спинив його Іван Бриль. — Бити будемо, але розмову іще не скінчено. Відповідай, брандахлисте: без батьківського, значить, благословення?
Данило дивився в землю і понуро відказав:
— Благословити й просимо.
— Просите? — загримів батько. — Аж тепер? З'їло сало, а тоді — дай каші! Після вінця та неси богів? Ви ж до нас звідки прийшли? Від попа?
— У попа ми не були… — знехотя озвався Данило. Та зразу звів голову і глянув гостро з–під брів, точнісінько, як батько допіру. — Які ж там попи, коли тепер революція?
Іван Бриль вже розтулив був рота, щоб гримнути на сина, та враз засікся й не гримнув.
Революція — то було для Івана слово священне. Хіба то не він ще з тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року — від першої київської маївки в Голосіївському лісі — щороку виходив демонструвати свою пролетарську свідомість?
Батьківський гнів почав остигати. Не тільки тому, що революцію Іван Бриль поважав, а ще й тому, що попереду почув від сина полегшувальні слова: попові під єпітрахиль голів не клали, отже — не вінчані ще, і справу, таким чином, ще можна якось поладнати.
І Йван пробубонів майже замирливо:
— То якого ж бісового батька патякаєш, дура? Поженились! Муж і жона! Хіба це таке просте діло?
— Діло просте, — твердо відказав Данило. — Як поміж хлопцем і дівчиною буває. Чоловіком і жінкою в собачих ярах стали…
Мами зойкнули і заголосили.
Та Данило докинув ще — для ясності, щоб сумнівів вже ні в кого не було:
— І постановили між собою: на все життя! А виженете з хати, самі житимемо, самі й проживемо…
Максим Колиберда вискнув і таки зірвався з місця. Іван Бриль змахнув руками і посунув за ним і собі. Бомба вибухнула. За парканом на вулиці почулися стривожені голоси: цікаві, що позирали крізь шпари, вжахнулись і почали гукати на ґвалт. Меланя й Марта з вереском кинулись до чоловіків, — спинити, не допускати до дітовбивства. Чорні провалля віконечок у халупі Брилів теж ожили: світлі плями випорснули з чорної глибини, стали людськими обличчями, а тоді й невеличкими людьми і сипонули в палісадник простісінько через вікна — четверо малих Брилів та шестеро найменших Колиберденків, від тринадцяти до восьми років включно, різні на стать.
Меткий та швидкий Максим досяг злочинної пари першим. Він замірявся на дочку, і руки його вже звелись вгору, щоб ухопити її за стрижені патли. Та Данило не ловив ґав. Він станув крок уперед, заступив Тосю, а батько її водночас дістав під коліна ногою і шурхнув головою в пухку клумбу з щойно висадженою розсадою левкоїв. Потім Данило підхопив Тосю за стан і скочив на горбок надвірного погреба.
— Стій, батьку! — гукнув він. — Схаменись! Коли що — забуду, що мене спородив: вдарю!
— Уб'ю! — верещав Максим, зводячись з клумби і роздивляючись, де б ухопити якогось кілка чи бодай ковіньку.
Іван спинився перед погребом. З червоного він став білий, очі йому застилав лютий туман. Зараз він це щеня вб'є, не подивиться, що — син!
У хвіртку, закладену на засув, тарабанив хтось з вулиці. Кілька голосів гукали: — Йване, Максиме, рукам волі не давай!
— Злазь! — гукнув Іван. — Я тобі, обормоту, зараз дам!
— Ех, ви!.. — проказав Данило згори вниз, дихаючи коротко й часто. Він хотів додати ще щось, та не знаходив потрібного слова, яке б і дошкульне було, але годилося б мовити рідному батькові. Меншовики ви! — нарешті знайшов він.