Цей цвіт офіцерства гвардійських полків зібрався з різних кутків фронту сюди, в утлий київський особнячок на розі Караваївської та Кузнечної, спеціально на екстрену нараду, метою якої було — відновити в Росії монархію і настановити на царя коли не Михайла, то бодай Кирила Романова. Для початку вирішено утворити з центром у Києві «Союз офіцерів Південно–Західного фронту», а царицю–матір — негайно вивезти з київського царського палацу, з–під конвою Київської Ради робітничих депутатів, — в палац «Лівадію» в Криму. Установчий «Комітет тридцять три» — так він себе сьогодні найменував — почував себе особливо певно тому, що на чолі армій найближчих Південно–Західного та Румунського фронтів, а також на лівому фланзі фронту Західного стояли такі бойові, заслужені та віддані вірі, царю і вітчизні генерали, як Корнілов, Лукомський, Шкуро, Мамонтов, Щербачов, Каледін і Денікін.
Прийнявши рішення, тридцять три офіцери і один цивільний, господар дому і фундатор першого після революції монархічного союзу, — звелися, витяглись струнко і проспівали впівголоса «Боже, царя храни…».
А на далекому Подолі, над самісінькою гладінню наче закрижанілих у нічному спокою хвиль моря–Дніпра, розлитого повінню аж до Десни, — в недавно відкритому «Клубі матросів Дніпровської флотилії» — теж ще світилося, і вікна на пристань були широко розчинені. Після щойно з неодмінним запізненням закінченої недільної вистави, опери «Наталка Полтавка», здійсненої силами найстарішого в Києві аматорського драматичного гуртка залізничників, відбувалась ще нічна репетиція хорового гуртка. Матроський хор посилено готувався до святкування Першого травня. Більшовики міста вирішили вийти на демонстрацію окремою колоною — нарізно від меншовиків, есерів та інших буржуазних партій, і співам у більшовицькій колоні мав завдавати тон саме матроський хор. Розучували «Шалійте, шалійте, скажені кати». Могутня пісня боротьби котилась широкими просторами дніпровської луки від Наталки через Труханів острів аж на Вигурівщину.
Співи над Києвом зринали і тут, і там — на Лук'янівці, і в Голосієві, — але вулиці київські були вже пусті.
Київ спав.
Тільки на розі Володимирської та Великої Підвальної, між Золотими воротами — з одного боку, та кафе «Маркіз» — з другого, на низенькому візку, власне — невеличкій площадці на чотирьох коліщатах, — сидів інвалід без обох ніг. Поруч з ним, просто на цеглинах тротуару, лежав кашкет, перевернутий догори низом, і в ньому — купка мідних та дрібних срібних монет. Безногий стиха награвав на банджо і наспівував з репертуару Вяльцевої: «Белой акации гроздья душистые». Це був відомий усім киянам жебрак Шпулька. О восьмій годині його привозила сюди племінниця Поля — дівчина з довгими русими косами, а забирала о другій вночі. Шпулька працював лише в вечірні години: в цю пору рясніше було п'яних і більше «чистої» публіки, а п'яні і «чиста» публіка, як відомо, подають щедріше. Крім того, вдень у Шпульки були інші справи та інакший клопіт. Безногий Шпулька був головою корпорації київських жебраків — це він визначав, кому, коли й в якому районі жебрачити. Був він водночас і вельми популярним поміж усіх гульвіс лихварем, в якого завжди можна було перехопити сотню або тисячу — під п'ятдесят процентів місячних.
Вікно під самісіньким дахом над кафе «Маркіз» було ще відчинене, і звідтіля, заглушаючи Шпульчине банджо, пливли ніжні і пристрасні пасажі «Апассіонати» Бетховена. То грала Лія Штерн — курсистка, студентка консерваторії. На життя вона заробляла, працюючи в аптеці напроти фармацевтом.
Лія закінчила форте, урвала грання і причинила вікно: з Дніпра повіяло передранковою прохолодою.
Шпулька теж урвав бренькіт на банджо і заховав інструмент у сап'яновий футляр. Через скверик біля руїн наближалась дівоча постать з двома косами через плече. Племінниця Поля вже йшла забирати безногого дядька додому.