Отже, на імперативний дзвоник шефа чарівна хорунжеса прочинила двері і стала на порозі по–військовому струнко:
— До послуг панові професорові!
В лівій руці був у неї блокнот, в правій — олівець: ретельна секретарка, вона щохвилини готова була застенографувати наказ чи будь–яку, виголошену тільки для історії, думку свого високого шефа і авторитетного навчителя.
— Е–е–е… — невиразно, але начальницьким тоном, промимрив Грушевський.
— Слухаю пана професора?
— Теє! — так само безапеляційно наказав Грушевський. Він наморщив лоба, поправив пенсне і робив руками неточні рухи перед обличчям, — в гонитві за думкою, яка щойно була, але раптом зникла, як це часто трапляється з великими людьми, памороки яким забито мільйоном справ. — Та як же це його, голубе? — Професор мав звичку до всіх студентів казати «голубе», нехтуючи їх статтю.
— Прошу, пане професоре?
— Котра є година, панно Софіє?
Галечко глянула на дзиґарі в кутку:
— П'ятнадцять після третьої, прошу пана професора!
— А поїзд? Чи не о третій?
— Так єсть, пане професоре: за розкладом о третій пополудні. Але я, прошу пана професора, допіру ся передовідала телефонічним способом у залізничному двірці: поїзд ся запізнює на одну годину і сорок п'ять хвилин і прибуде евентуально біля п'ятої, прошу пана професора.
— Е! — гнівно пирснув Грушевський.
З поїздом Петроград — Київ мав прибути митрополит Шептицький. І саме для зустрічі з ним голова Центральної Ради з'явився в своєму кабінеті сьогодні, в святковий день.
На настійне клопотання проводу християнської православної церкви і церкви християнської католицької, петербурзької, Української національної ради, а також представників петербурзької аристократії княжих та графських родів, де в салонах митрополит Шептицький згуртував товариство сприяння католицькій вірі, — пастир братів–уніатів по обидва боки Карпат дістав–таки від Тимчасового уряду дозвіл залишити гостинну столицю колишньої Російської імперії і повернутися до своїх парафіян. Тільки не до Львова, в обитель на Святоюрській горі, бо Львів вже два роки тому був відбитий назад австро–німецькими військами, а в Буковину, де ще трималися позиції російської армії, — під нагляд російського генерал–губернатора. Митрополитові не дозволялось також спинятись по дорозі будь–де на східних українських землях і особливо — в столиці України Києві.
Та прямо поїзди з Петрограда в Чернівці не йшли, в Києві треба було чекати пересадки чотири години, — а кожному переїжджому вільно, убиваючи час, проїхатись вулицями міста, роздивляючися сюди–туди. В час прогулянки карета може зупинитися й на Володимирській і випадково — цілком випадково, бо в Святу неділю там ніхто не повинен був урядувати, — митрополит побачиться з головою Центральної Ради, який — на ж тобі, такий збіг обставин! — використовуючи празниковий затишок, заховався сюди із своїми рукописами від домашнього празникового розгардіяшу.
Так підготовлено історичну зустріч двох чільних діячів відродження української нації — колишнього глави церковної влади на Західній, австрійській, Україні, та глави майбутньої світської влади на Україні Східній, російській.
Але поїзд запізнювався, і скорочувався таким чином час найважливішого для майбутньої історії побачення двох мужів.
Грушевський був розгніваний і роздратований.
Адже обговорити треба так багато зовсім невідкладних справ! Сталася ж революція, все перевернулося догори сподом, кожнісіньке питання перетворилося тепер на світову проблему, а проводирі нації від дня революції не перекинулися ще й жодним словечком. Погомоніти їм було про що!
От, скажімо, хоч би й ця найбільш дітклива проблема, яку поставила революція першого ж дня: земельне питання! Як вирішити цю надто дразливу справу?
Селяни вимагають землі. Тобто українські селяни вимагають забрати землю в поміщиків на Україні і віддати її їм, українським селянам. Бене! Нація українська, за авторитетним твердженням самого професора Грушевського, є нація селянська, тобто селяни — її найперший і головний компонент. Отже, вимоги цього найпершого компонента, безсумнівно, треба б задовольнити. Така дія, безперечно, виплекає в селян довір'я до своєї влади і не завдасть українській нації жодної шкоди, бо ж, за авторитетним твердженням того ж таки професора Грушевського, всі пани на Україні російській — росіяни та поляки, а на Україні австрійській — поляки або німці та мадяри.