З усіх фронтів війни, з військових залог по великих містах України, а також і з окремих частин у гарнізонах Петрограда, Москви, Риги, Саратова, Царицина, — надходили повідомлення про утворення «українських національних рад» — для керівництва самоорганізацією вояків–українців. Телеграми вимагали, щоб усіх солдатів та офіцерів–українців відкликати негайно з усіх фронтів на Україну для оборони національних інтересів українського народу.
Софія Галечко поклала стосик депеш на стіл.
— Прошу пана професора: ось депеші з війська!
Все це було пречудово, і голова Центральної Ради весело поблискував очима, гортаючи картки депеш та мугикаючи під ніс:
— Дозволите, пане професоре, київські інформації?… Першотравнева демонстрація щойно ся скінчила. Демонстранти, в числі близько дев'ятдесят тисяч пройшли мимо Думи і рушили собі на околиці — задля завершення святкування по домівках.
Ах, так! Сьогодні ж день Першого травня! Вперше на території колишньої Російської імперії це свято відзначається вільно, без козацьких нагаїв!.. Грушевський з презирством скривив губи. Перше травня було святом міжнародної солідарності трудящих, а професор вважав, що міжнародній солідарності повинно передувати ще здобуття солідарності національної, тобто — єднання всіх шарів однонаціонального населення, незалежно від соціального стану кожної людини зокрема.
— Як же відбулася демонстрація? — обережно поцікавився він, уриваючи бадьоре наспівування. — Чи взяли в ньому участь українці? Чи не трапилось якогось ексцесу?
Дійшла секретарка знала, чого передусім чекає шеф, і тому заспокійливо поінформувала:
— Як пан професор того і жадали, жоден жовто–блакитний стяг не замайорів над лавами загальної демонстрації. Національно–свідомі українці святкували собі окремо біля Святої Софії, із співами і танцями. — Грушевський задоволено пирхнув: браво! Це вже була неабияка перемога! — Лозунги над демонстрацією були: «Хай живе свобода!», «Довіряємо Тимчасовому урядові!»… Але, прошу пана професора, — сумувато і чомусь пошепки зауважила секретарка, — соціал–демократи більшовики з усіх підприємств та організацій крамольно ся виділили в зовсім окрему колону і пройшли Хрещатиком геть після всіх.
— Окремо? Яке нахабство!
— Так, прошу пана професора, — винувато підтвердила секретарка, немов визнавала свою вину за таке неподобство. — На чолі з організаціями заводу «Арсенал» та Третього авіаційного парку і з окремими гаслами на прапорах, пане професоре!
— Які ж то гасла?
— «Хай живе міжнародна солідарність пролетаріату!», «Вимагаємо восьмигодинної робочої днини!», «Земля — селянам!», «Фабрики — робітникам!»…
— Так багато гасел? Але ж то ціла програма!
— І ще одне гасло, пане професоре: «Хай живуть Ради!».
— Хе!.. Ради! Живуть! Хай!..
Це вже було занадто! А в Радах — хто? Пролетаріат. А пролетаріат — хто? За категоричним твердженням професора Грушевського, українського пролетаріату не було: пролетаріат на Україні був або російський, або поросійщений. Таким чином, Ради депутатів, на думку професора Грушевського, може, й мали якийсь демократичний сенс на Московщині, де був свій, з москалів, пролетаріат, але на Україні вони — тільки ще один спосіб поросійщення, нехай ї «революційного». До біса з тими Радами депутатів!..
— Дозвольте, пане професоре, далі? Більшовицька колона співала українську пісню «Шалійте…»
— Профанація! — скрикнув Грушевський. — І провокація! — Він навіть загилив кулаком об стіл. — Складіть прокламацію до населення про те, що більшовики підступно вдаються до українського пісенного слова!
— Гаразд, пане професоре!
— Хто там у них — нагадайте — веде провід?
— Голова міського комітету — Юрій П'ятаков. Печерського, найбільшого, — Іванов…
— Кацапи!
— Газету редагує Крейсберг…
— Жид!
— Ще значно відомий керівник більшовицької фракції в Центральному бюрі професійних спілок міста Боженко.
— Боженко — це українське прізвище! Він не може бути більшовиком. Прошу перевірити!
— Гаразд, пане професоре!
— П'ятаков? Який це П'ятаков? — Прізвище П'ятакова було Грушевському наче по знаку. — Чи не з тих П'ятакових, що будують цукроварні в пана Терещенка?
— Перепрошую пана професора! На завтра ся поінформую.
Та Грушевський додаткових інформацій вже не потребував. Він пригадав і сам. П'ятакови ж були майже його сусідами: через квартал від Паньківської на Кузнечній стояли аж два добрячі будинки П'ятакових — ще й з «доходними» флігелями в дворах! Кузнечна, п'ять і Кузнечна, три: Леоніда Тимофійовича і Данила Тимофійовича, братів. Леонід Тимофійович, інженер, — заступник голови київського філіалу «Імператорського російського технічного товариства» — власник першого в Києві автомобіля. А з Данилом Тимофійовичем Грушевському доводилось зустрічатися часто: обидва вони — члени правління київського «Товариства домовласників». Аякже — відомі на весь Київ брати П'ятакови! «Отці города», поважні дідугани! І ще п'ятеро молодих: Сашко, Мишко, Льонічка, Юрочка і Ванічка. Сашко, тобто Олександр Леонідович — «октябрист»; Мишко, тобто Михайло Леонідович — «конституційний демократ»; Ванічка, Іван Леонідович — монархіст; і Юрій Леонідович — соціал–демократ, ще до війни подався на еміграцію, в Японію та Швейцарію либонь. Ху! Та певне ж — це він, соціал–демократ! Був, правда, меншовиком–плехановцем, але ж, дуже можливо, що перекинувся тепер і в більшовики!..