— Так, так! — скривився Грушевський. — «Хай живуть Ради!» Цікаво, дуже цікаво! Ха–ха! Ви, панно Софіє, можете занотувати… Ні, ні! — спинив він рух секретарки до блокнота. — Занотуйте це до вашого студійного зошита, в лекцію по частині шостій історії України, до параграфа сто дев'ятнадцятого, що має назву «Ідеї народності, початок демократизму»: ще один аргумент із живим прикладом за те, що класового почуття нема, ідея класовості є ефемерією, а класову боротьбу вигадали Карл Маркс та Фрідріх Енгельс… Прошу. Немає за що…
Галечко нашвидкуруч зробила стенографічний запис академічної вказівки професора.
— Але, якщо пан професор дозволить, — таємниче мовила вона потому, — мушу повідомити, що в комітеті більшовиків не гаразд, і про це знає вже ціле місто!
— Не гаразд? — пожвавішав Грушевський. — А що таке?
— Вони так і не можуть прийти до згоди поміж себе, пане професоре!
— Дуже цікаво! Які ж зараз незгоди?
— Більшовицький центр у Петрограді скликає партійну конференцію, і Ленін вже оголосив тези своєї доповіді для цієї конференції. їх так і прозвано: «Квітневі тези»…
— Ну, ну?
— Ці ленінські тези підтримують більшовики і по багатьох українських містах. У Харкові, Катеринославі і особливо в Донецькому вугільному басейні. У місті Горлівці, наприклад, ленінські тези схвалила місцева партійна конференція аж із тисячі і двох соток більшовиків…
— Хе! А хто ж там керує… більшовиками?
— На Донеччині, прошу? Якийсь слюсар, на ймення Ворошилов Клим, із Луганська…
— Слюсар! А прізвище немовби українського пня…
— Київські більшовики теж ладні підтримати Ленінові тези. Принаймні за них гаряче обстоює один із керівників київського комітету, якийсь Петров, він же — Савельев, він же, здається, — Ветров, він же — Макс…
— Забагато прізвищ для однієї людини! — сердито пирхнув Грушевський. — Чи він хоче підперти ті тези аж чотирма прізвищами, щоб було певніше?
— Так, прошу пана професора; прізвище він має одне, а решта — партійні псевдо. Петров — Савельев — Ветров — Макс до революції діяв у підпіллі то на одному заводі, то на другому, то…
Грушевський урвав занадто докладну інформацію:
— Прошу мені не про більшовика з чотирма прізвищами, а про всіх київських більшовиків: як вони сприймають ті тези?
— Перепрошую! — похопилася секретарка. — Але П'ятаков, сам керівник київських більшовиків, виступив загально проти цих тез, бо створив окрему платформу для київських більшовиків.
— А! А–га–га–га! — зареготав Грушевський. Сміх у нього був кумедний: він сміявся не видихаючи, а, навпаки, вбираючи повітря в себе. Тому сміх виходив уривчастий, з присвистом і якимсь неначе присьорбуванням, немовби він заливається водою і от–от захлинеться. — Га–га–га! От і чудово! Нехай перегризуть один одному горлянку! Смійтеся ж, смійтеся, панно Софіє: це тільки на добре!
Обличчя секретарки одначе залишилось нерухомим. Галечко було лише двадцять п'ять років, але вона вже усвідомила, що жінкам замолоду сміятися шкідливо: можуть набігти передчасні зморшки на обличчя. До того ж сміятись було ще зарано: не всі київські більшовики схвалили платформу П'ятакова і вирішили обговорювати ленінські тези далі.
— Ви мене потішили, панно Софіє, — сказав Грушевський, пересміявшись. — Потіште ще раз: може, вам відомо, в чому ж розходиться «товариш», — слово «товариш» він саркастично підкреслив, — «товариш» П'ятаков із «товаришем» Леніним?
— Таки по всіх пунктах, пане професоре.