Та велетень Наркис тільки ляснув зубами і встояв на ногах. Щоб звалити його, треба бити буфером паровоза.
Але спів урвався, гармошка полетіла геть, і Наркис заревів:
— Ах ти ж… гегемонт! Та я тебе зараз…
В цю мить на руці в Наркиса повис Данило. Фаркнувши, як пес на муху, Наркис тільки повів рукою, — і вдруге за перший день свого одруження вмившися кров'ю, Данило покотився долі, геть під кущі.
— Ґвалт! — репетували жінки. — Смертовбивство! Рятуйте!
— Максиме! — гукнув старий Бриль. — Разом!
Але замість щуплого Колиберди на підмогу підскочив Харитон Києнко. Це ж таки він накликав сюди скаженого Нарциса і тепер мусив давати лад, хоч би й головою наклавши:
— Ах ти ж босяцюро! Так ти наших бити! Ну, нехай я не буду Харитон…
Він не докінчив і впав, як підрубаний.
— Батьку! — гукав Данило, зводячися й втираючи кров. — Беріться з Харитоном ззаду, а я — спереду!
Вони кинулись втрьох, та раптом їх стало четверо: з вулиці якраз з'явився якийсь дядько в брилі, з селянськими саквами через плече. Він зайшов повагом, непохвально похитав головою на бійку, тоді поклав сакви на землю, поплював на руки і кинувся спереду воднораз з Данилом.
Приступ вчотирьох, нарешті, був щасливий. Особливо тому, що до чотирьох приєднався п'ятий: старий Колиберда. Ростом Максим сягав анархістові тільки до пояса і зразу ж хитро з цього скористався. Він ухопив Наркиса руками під коліна — і козарлюга нарешті повалився долі.
Отут йому й був край. Писком його тицьнули в грядку, руки йому завернули за спину і миттю спутали Даниловим очкуром, а ноги спеленали дядьковим широким поясом.
Тоді — під загальне схвалення — Максим власноручно спустив анархістові штани, а Іван взяв у руку різку з березового віника.
Притому старий Бриль оголосив і умови екзекуції:
— Пороти будемо, аж поки заприсягнеш, шаромижнику, що більше своєї паскудної пісні на Печерську не співатимеш… Лічи, Оксентію, скільки витримає, — ти у нас арифметик, за земелькою вболіваючи. А ти, Максиме, наготуй і собі замашної: зміниш мене, як впарюся, або як різка на лико посічеться…
Дядько, названий Оксентієм, відразу ж взявся відраховувати — раз, два, три… Дядько Оксентій не був у дворі чужий. Був він братом Мелані Брилевої, уродженої Нечипорук, з села Бородянки, п'ятдесят верст за Києвом. А приїхав до міста дядько Оксентій в неділю рано на базар: придбати пуд гречки на посів та розпитатися поміж людей про новини. Рахував він, загинаючи пальці на руці, і між ударами витирав піт з чола.
Сусідські діди стояли довкола кружка, похилившись на ціпки, схвально притакуючи та непохвально хитаючи сивими головами.
Змінив Колиберда Бриля тільки раз — після двадцять п'ятої. Тут Наркис не витримав і запросився. На сороковій він пообіцяв не співати «мать–анархію» на Печерську, на сорок п'ятій — обходити Рибальську Черепановою горою з заходу і Царським садом — зі сходу.
Жінки стояли попід хатою, тулили дитячі личка собі в фартухи, самі теж соромливо відвертались, втирали жалісливі сльози і хлипали стиха, бо на тих, хто хлипав голосно, Іван Бриль грізно гримав — за малодушне співчування люмпенові–архаровцеві, дезорганізаторові пролетарської єдності.
Коли по п'ятдесятій різці демаркаційні кордони, отже, було визначено точно, — екзекуцію припинено, руки й ноги Наркисові розв'язано, Максим Радивонович натяг покараному на голову його крислатий капелюх та нап'яв на плечі чорну кирею, Іван Антонович дав йому ще раз у потилицю — і велетень–анархіст вилетів за хвіртку котком, кленучи й нахваляючися. Кляв він і Бога, і чорта, і буржуазію, і пролетаріат, — а нахвалявся ще порахуватися–таки з… гегемонтом!
3
Інцидент, таким чином, ліквідовано, і всі мужчини — Іван Бриль, Максим Колиберда, Оксентій Нечипорук та сусідські діди — посідали на призьбі перекурити, а жінки побігли в хату — винести їм води, квасу, розсолу, будь–якого питва.
Головна подія, яка й спричинила всі дальші ексцеси, — неждане і недозволене поєднання Данила з Тосею, — не те щоб була забута, але ж відступила трохи на якийсь час: якось не випадало було повертатися зразу до поважної справи після пережитих щойно дріб'язкових хвилювань.
Іван Бриль вже застидався свого карального пориву, було йому ніяково дивитись у вічі іншим і особливо одвертався він від лівої сторони свого обійстячка, де начебто нікого не було, — тільки хилився поточений шашелем паркан за хащами бузку. Одначе раз у раз нишком, з–під руки, Іван позирав саме туди, правда — дещо вгору, вище паркана, немов у небо. Там, з тієї сторони, за трьома чи чотирма подвір'ячками з присадкуватими старосвітськими хатинами, височів новий модерний кам'яний будинок у мавританському стилі, і з балкона четвертого поверху цього будинку ціле подвір'я Брилів, отже, і все, що в ньому відбувалося, видно було як на долоні. Іван і різку, власне, покинув саме тоді, як побачив, що на балконі з'явився присадкуватий чоловічок у жовтому чесучевому піджаку. Вздрівши внизу, на подвір'ї у Брилів, жорстоку екзекуцію, цей присадкуватий чоловічок у жовтому чесучевому піджаку вхопився за голову обома руками і в розпачі звів очі догори.