Жив у квартирі на четвертому поверсі мавританського будинку лікар Гервазій Оникійович Драгомирецький з трьома дітьми — Ростиславом, Олександром і Мариною. Знайомі між собою — ні запросто, ані з приводу будь–яких справ — Бриль і Драгомирецький не були: один же був простий робітник, другий — діяч поважної інтелігентної професії, а хворіти і тим паче вдаватися по лікарську допомогу Брилі по бідності не мали звичаю. Просто був доктор Драгомирецький — там, угорі, на всевидющій високості свого балкона, — неначе другою совістю старого Бриля, і, як суду власної совісті, боявся Іван Антонович присуду цього незнаного чоловічка з невідомого мавританського балкона.
— Ну то як? — запитав нарешті, ще не віддихавши, Іван Бриль, коли очі його, ховаючись від треклятого балкона, натрапили на обличчя дядька Оксентія. Сказати щось було конче потрібно, щоб якимсь способом неначе звести на буденщину екстраординарний прикрий казус. — Що ж там подейкують на базарі? Які там новини?
Оксентій Нечипорук тяжко зітхнув. Нічого втішного на базарі він так і не почув, дарма що де ж ті новини й чути, як не на базарі? Одні казали, що небезпремінно наріжуть землі, інші заперечували, що ні — ніяк не наріжуть, бо де ж таке видано, щоб тимчасові міністри нарізали назовсім землі, раз самі вони — тимчасові, а головне — і самі поміщики та капіталісти? І це було, мабуть, таки й справді так, — журно додавав Оксентій, — ба ж, і справді, Родзянкового, тобто міністерського председателя, небожа маєток якраз і межував з чиншовим клином Оксентія Нечипорука: отут маєток графа Шембека у Бородянці, а отут — Родзянкові Бабинці.
— Може ж хоч ти, Йване, скажеш мені до пуття? — журно допитувався Оксентій, — Чоловік ти — робочий, сказати б — пролетаріат, та й в місті воно кожному видніше. Скажи ти мені, руку на серце поклавши: наріжуть чи не наріжуть мужикові землі? Нам, по селянському нашому стану, це ж перве діло — земельний вопрос! Та й по сімейних обставинах, сам знаєш, сутужно виходить: власних дві десятини, а синів — теж двоє. Що маю робити? А тут ще й характером вийшли вони, ну зовсім як ніч і день — різні…
Дядько Оксентій синів мав, справді, двох: Софрона, старшого, і Дем'яна — молодшого. Софрон і зараз сидів на батьківському хазяйстві — двох власних і двох чиншових від графа Шембека десятинах — і вихитрювався навіть на трипілку. Був він господар дбайливий, а вдачі тихої та поміркованої: перед Богом у небі і властю на землі. Від революції, звичайно, і він почав накидати оком на поміщицькі розлогі ґрунти, одначе мислив, що від поміщиків землю слід брати за викуп, — по справедливості, по–божеському і, головне, по казенній бамазі… Молодший же, Дем'ян, воював зараз на позиціях, зроду був крові гарячої і особливо розпалився, як дістав двох Єгоріїв за відвагу, дві рани і одну контузію. Він написав тепер батькові з фронту листа, в якому повідомляв, що живий, здоровий, чого і всім бажає, що прийде ще правда у світ, а землю від поміщиків треба брати відразу і неодмінно — задурно. Так, мовляв, пишуть і в газеті «Окопная правда». І запитував у останніх рядках листа — якої з приводу цього думки «вольні» у тилу і, взагалі, що чути про те, щоб з цією анахтемською війною швидше кінчати?
— Бач, який вопрос! — зі скрухою бідкався дядько Оксентій. — І батько один, і мати була одна, а в двох синів — два різні характери. Такий клопіт, щоб ти знав, шуряк!
Згадка про синів, про клопіт із ними — хочеш чи не хочеш, а таки навертала Івана до клопоту з власним норовистим сином.
Правда, від серця Іванові відлягло: лють свою він вже перевів на Наркиса, та й раз діло зроблене, хіба тепер повернеш назад? Молодиці дівкою вдруге не стати! Кажи тепер своє слово… в свинячий голос! А тут ще ця миршава Тоська манячила перед очима — то квасу подасть, то розсолу принесе з–під колибердівських квашених помідорів: Марта Колибердиха здорово квасила помідори на дубовому листку, неодмінно — з дуба–не–линя, а не дубиці. Під колибердівські квашені помідори чарка якось особливо точно йшла — про те відали на всій Рибальській. Цікаво — чи ж смакуватиме під ті помідори й весільна велика чара?