— Я ж тобі казав, я ж тобі казав: тільки так і треба! По–нашому, по–шахтарському: раз, два і пішов на–гора! От побувку відбуду, заберу тебе на Донеччину до уголька! На нашій «Марії–біс» з обушком десять тисяч копійок на місяць виробиш! Щоб мені Харитоном Києнком не бути!
Молодий шахтар Харитон Києнко, киянин родом з–понад Собачої тропи, після аварії на шахті дістав контузію і відбував місяць «вольної поправки» вдома.
Одначе запитання старого Бриля лишалося досі без відповіді. Чим же, справді, благословляти на шлюб, на працю в поті чола та народження в муках дітей — коли без ікон і без попа?
— Хлібом благословимо! — вирішив Іван. — Хлібом і сіллю, як у далеку дорогу. Неси, стара, буханець на рушнику та пучкою солі зверху присип!
Меланя залилась сльозами. Марта біля неї грізно ворушила чорними вужами брів, руки їй самі собою впиралися в боки…
— А то ще червоним прапором можна! — раптом подав ідею Харитон. — У нас, на «Марії–біс», одне народилося якраз, коли свято всеросійської свободи справляли. Так всією шахтою вирішили: охрестити червоним прапором, як символом революції, і — пролетарі всіх країн, єднайтеся! Червоним прапором пищика накрили, а скупали пивом заводу Бродського «Ласточка» — щоб росло та бродило, доки живе! Га, товаришочки? Червоним прапором? Вношу пропозицію!
Іван Бриль поглянув на Харитона скоса: молоде ще про червоний прапор, символ революції, закидати! Не полюбляв Іван, коли молодші подавали голос попереду старших. Дати б йому зараз шльопака, щоб знало, порося, в чиїй калюжі бабратися!
— А ти помовч! Попереду батька не лізь у пекло! Мови моєї я ще не доказав. Моя це і єсть пропозиція про червоний прапор, — от нехай Максим скаже: кумекали ми з ним про це ще в потаємному гуртку.
Максим закивав, підтакуючи. Мови про червоний прапор, як знаряддя для благословення, між ним та Іваном ніколи не було, як і взагалі про будь–які інші форми батьківського благословення, але ж занозистого шахтарчука Максим теж недолюбляв. До того ж якраз траплялася нагода задемонструвати свій авторитет перед усіма, бо вдома, в хаті Колибердів, найвищим авторитетом була грізна Марта, а між друзями беззаперечним авторитетом завжди був тільки Іван Бриль.
— Отож–то! — підсумував Іван. — Хлібом з сіллю і прапором революції. Зараз–таки й підемо до Іванова Андрія Васильовича — хай позичить нам свій комітетський на часинку.
Після того Іван поважно звернувся до всіх, що були в дворі:
— Просю ж покорно! — Він уклонився низько. — Присоглашаю до нас на весілля… Кланяйся, стара! І ти, Максиме, кланяйся, і ти, Марто Степанівно, просіть та кланяйтесь людям, щоб не погребували нашим сімейним торжеством…
В цю хвилину на очі Іванові знову потрапив клятий мавританський балкон на четвертому поверсі за трьома сусідськими подвір'ями.
На балконі, у високості, все ще бовваніла постать у жовтому чесучевому піджаку. Доктор Драгомирецький приладнував на носі пенсне, короткозоро мружачись до Брилевого палісадника. І Йванові відразу зашпори зайшли, як у мороз. Чи нема знову якоїсь ганьби у його дворі перед всевидющим оком на мавританському балконі?
4
А доктор Драгомирецький — там, у високості, на своєму балконі, — досі не міг очуняти після недавнього споглядання лютої екзекуції. Темнота, неподобство, варварство! Був би в квартирі телефон, доктор негайно подзвонив би в участок! Дикунська розправа сколихнула в його лагідній душі всі сили благородного обурення і священного гніву. Боже мій, який жах! Посеред двору і серед білого дня! Бити різкою по голому тілу! Який некультурний і в нутрі своєму — жорстокий сучасний простолюд! І яка розбещена оця міська майстровщина! Бідолашні сирітки–діти ростуть серед такого дикунського середовища! А тут ще ця революція — революції доктор Драгомирецький не похваляв! — ця революція підняла з самих глибин всі низькі інстинкти, всі аморальні нахили! Все полетіло шкереберть, все, що було таке звичне раніше, ще за старого режиму. Хоча старого, царського, режиму доктор Драгомирецький теж не похваляв… Що ж буде тепер з сердешними дітьми? Ну, Ростик, Ростислав, — бодай встиг закінчити реальне училище. Але ж замість іти в політехнікум і стати інженером шляхів він мусив зробитись авіатором і літати, Господи, Боже мій, — літати! — під виття снарядів і вибухи бомб! Але ж Олексаша, Олександр, — він же навіть не закінчив гімназії! З сьомого класу, в нападі надмірного патріотизму, пішов у школу прапорщиків і два роки потому наражався на небезпеку на тих вошивих позиціях. І все через ту ідіотську війну! Війну доктор Драгомирецький заперечував у принципі: він був пацифіст, і батько його теж був пацифіст. Добре, що пощастило тепер, після поранення і Георгія, влаштувати Олексашу тут, у Києві, одним з ад'ютантів при командуючому військовою округою. Але що чекає на бідолашну Маринку, Марину? Дівчині ж тільки дев'ятнадцятий рік! Звичайно, вона таки вволила батькову волю і записалась на медичні курси, щоб підхопити, так би мовити, з рук старого батька прапор фамільної, мовляв, професії. Але ж — всі ті земляцтва, організації, гуртки! Маринка бігає по сходках, мітингах, зборищах і ще, чого доброго, в нападі революційного ентузіазму впишеться в яку–небудь партію! Господи, Боже мій, тільки не в партію! Партії, які б вони не були, доктор Драгомирецький категорично засуджував. Доктор Драгомирецький розхвилювався до краю, але дзиґарі в їдальні вдарили — за чверть восьма, — доктор ухопив свій кашкет з двома дашками, спереду і позаду, — «здрастуй і прощай» — і ринув прожогом через квартиру, до парадного і вниз. О восьмій починається в Олександрівській лікарні обхід, а на обхід Гервазій Оникійович Драгомирецький ще не запізнився ні разу за своє життя, навіть коли цар Микола зрікся престолу. Він же був лікар, він завжди повинен бути на посту — біля ліжка хворого, щоб полегшувати людям страждання, щоб стати в опір невблаганній смерті з косою…