Тут я згадав, що не все вияснив, але, мабуть, не варто морочити голову. Йому ще ж треба побути з родиною. Нині вночі він залишить її назавше. Він один тільки знатиме, що прощається, а вони будуть себе поводити так, як і щодня, він зі смутком ловитиме кожен рух, кожне слово, намагаючись запам’ятати, він подумки цілуватиме їх, пригортатиме до себе, і будуть сльози текти по щоках, а вони спитають, що з ним, а він промовчить, бо це буде лише його прощання.
Коли звечоріло, я не міг уже всидіти в хаті. Я тинявся туди й сюди, брався за що-небудь, кидав, брався за інше. З голови не зникала розмова з Калеником. Страшенно кортіло розповісти усе Христі, я ледве себе стримував, розуміючи, що вона наробить чималого рейваху. Врешті настав час іти.
– Ти куди?
– Піду прогуляюся.
– Знову туди?
– Це вже востаннє. Обіцяю.
– Твої обіцянки! Я їх знаю!
Ще трохи потинявся по хаті, доки Христя не повела присипляти малого, і подався в долину.
Калеників приймач уже працював, я подивився в небо і побачив, крім тієї зірки, що пульсувала минулого разу, ще одну світляну цяточку, яка повільно котилася вниз по небу, на очах виростаючи. Я не зводив з неї погляду.
Хтось торкнувся мого рамена.
Поруч стояв Каленик з наплічником за спиною.
– Зараз вони будуть тут.
– Яка ж то має бути машина, щоб ви там усі помістилися?
– Зайці багато місця не займуть, – усміхнувся він.
І була в його усмішці гіркота.
– Зайці?
– Їх, очевидно, перетворять на людей уже там, інакше й справді не розмістимось.
– Щось ви не дуже веселі.
– Бо покидаю рідне і добре відоме, а натомість чекає мене хоч і рідне, але зовсім невідоме… Правда, манить воно так сильно до себе… аж страшно.
– Дивне якесь відчуття, – сказав я. – Ми прощаємося з вами назавше. Але я не можу вам сказати: пишіть.
Ми ще хвильку помовчали. Світляна цятка росла і росла.
– Ну, бувайте здорові, – проказав Каленик і простяг руку. – Згадуйте колись… Скажіть моїм, хай копнуть під шопою в правому куті… Там такі ж камінчики.
– А ви самі чому їх не викопали?
– Справа в тому, що я їх знайшов недавно. Коли копав сховище для приймача, то натрапив на рештки літального апарата, і там були ті камінці… Ну гаразд, пішов я. А ви сховайтесь десь, щоб не було видно.
Ще раз потисли руки, і він спустився у глиб долини, а я заліз у кущі, сів на камінь і став чекати. Небавом літаюча тарілка завбільшки з хату зависла над долиною. Зверху тієї «тарілки» була ще одна, менша, всередині вона була освітлена і зовсім прозора. Двоє чоловіків сиділо у ній біля пультів управління. Коли «тарілка» сіла на землю, один з чоловіків спустився в нижню частину, відчинив двері. Од дверей пролягла смуга світла. Чоловік щось гукнув. Одразу ж зчинилася метушня, звідусюди помчали зайці й почали, штовхаючи одне одного, пхатися у двері.
Чоловік дратувався, і коли клубок зайців застряг при вході, він вилаявся і почав копати їх, проштовхуючи всередину.
З’явився Каленик та щось почав пояснювати чоловікові, квапливо жестикулюючи, але той, видно, й слухати не хотів, бо тільки лаявся і відмахувався руками. Вже всі зайці опинилися в «тарілці», лише Каленик продовжував про щось сперечатися, показуючи кудись за спину. Там у світляній смузі, що пролягла долиною, метався заєць. Він кидався на всі боки від куща до куща, наче щось шукаючи. Чоловік спересердя відштовхнув Каленика й рушив до зайця, заєць підбіг до нього, почав пищати й махати лапками. Чоловік мовчки схопив його за вуха і поніс. Заєць уже не пищав, а несамовито кричав, і крик його розшарпував темряву. Чоловік шпурнув його недбало всередину, повернувся до Каленика і потяг його до дверей. Старий впирався і далі щось говорив, показував на мигах. До мене долинали окремі слова:
– …дитина… розумієте… маленьке… вона ж…
Тут з’явився той другий чоловік, удвох вони таки силоміць затягли Каленика в машину й затраснули двері, а самі піднялися у верхню частину «тарілки».
Почулося легке гудіння, апарат запульсував. Раптом я вжахнувся – верхня його частина почала плавно відокремлюватися від нижньої. Чоловіки за пультом поводили себе цілком спокійно. Може, не помітили? Я зірвався на ноги і хотів кинутися до машини, щоб якось повідомити про аварію, та один з чоловіків у цей час нахилився й подивився вниз, потім повернувся до напарника і кивнув йому. Той у відповідь усміхнувся. Видно, все йшло за планом.
За яким?
Верхня «тарілка» набирала висоту, й коли вже піднялася над долиною і над деревами, що росли на гребені, а шум двигунів улігся, я почув стукіт і галас, які лунали з нижньої «тарілки». Там стукали у двері, намагалися їх вибити. Але даремно. І тоді я зрозумів – їх обдурено! Але перш ніж я встиг подумати, чим зможу допомогти цим нещасним, пролунав вибух – літаюча тарілка, що залишалася на землі, спалахнула сліпучим полум’ям і вмить розлетілася на друзки. Коли мене шпурнуло в кущі, я встиг лише затулити руками голову…