Очі зайця спалахнули, але не помітив я в них уже подиву, удар відкинув його і повалив на бік, розірвавши пульсуючі груди.
Палицею підсунув його ближче, взяв за вуха і витяг з кущів. Мене здивувала його вага, був набагато, мабуть, удвічі важчий від зайця такої ж величини. Це якась особлива порода, подумав, кидаючи здобич у торбу, й рушив нагору. Починало сіріти, мряка поволі сповзала в долину, і радісно приймала її папороть.
Почував себе легко й піднесено, наче щойно скинув з плечей неймовірний тягар. Але тут почув у траві писк, миттю нахилився і побачив мале зайченя, воно зіщулилось і припало до землі. Мені щастить, усміхнувся я, малий буде дуже втішений. Схопив зайченя за шкурку і, посадивши до кашкета, поніс додому.
Вже зовсім смеркло, коли я вибрався з долини. Настрій такий, наче після щойно виграної битви. Йшов узвозом і насвистував. Зайченя, скулившись, тихенько сиділо в кашкеті притуленому до грудей.
І тут я почув, що хтось іде за мною, розрізнив навіть скрадливі кроки. Рвучко озирнувся – якась тінь чи то справді майнула на дорозі, чи тільки здалось… Я спинився, сторожко вдивляючись у темряву, знову пройняв мене незрозумілий страх, і вуха заворушилися, мов у зайця.
Рушив майже підбігцем, зашпортуючись на камінцях і вибоїнах, а що дорога вела вгору, то хутко засапався і таки мусив сповільнити ходу. Позаду серед шурхоту кущів, хворобливого порипування грабів виразно вчувалися кроки, ось невідомий наступив на галузку, і вона сухо хруснула. Я знову спинився, майже фізично відчуваючи, як витягуються вуха, пильно дослухаючись темряви. Але нічого більше не почув і не побачив нічого підозрілого.
Треба йти, ну їх до біса, ці галюцинації… Що вище підіймався, а горби вздовж шляху нижчали й нижчали, то все збільшувалася сила вітру, він скуйовдив мені волосся, і воно тепер стирчало в різні боки, від чого тінь моєї голови скидалася на буряк з гичкою. Худорляві граби зникли, а натомість вистрілили в небо високі ясени, наповнюючи простір таким гучним шумом, що я ледве-ледве міг виловити чалапання ніг за спиною. Хтось уперто за мною стежив, намагаючись при цьому залишитися непоміченим. Я пробував себе заспокоїти. Чого боятися? У мене є рушниця. Тут пригадав, що вона незаряджена. Наладував її на ходу. Знову озирнувся. Незнайомець, видно, йшов уздовж паркана, де було найтемніше. Тоді я теж ступив убік і побрів уздовж паркана. Цікаво, що своїх кроків я сливе не чув, зате ті, позаду, все ж проривалися навіть крізь завивання вітру і шум ясенів. Високо у хмарах гойдалося сліпе півоко місяця, холодом і пусткою віяло від неба, де, здавалось, у цей час гуляють страшні вітри, а вихорові танці засмоктують, наче у вир, налякані зорі.
Вже недалеко, ось видно освітлені вікна мого дому. І я бадьоро наддав ходи. Раптом скрикнув – щось ухопилося за ліву штанку. Воно випорснуло з-поміж штахет – перше враження було, наче це вчепилися в мене мацаки восьминога. Від несподіванки ледь не зомлів, рвонув ногу – по штанині проїхалося щось колюче, ціпке і тонке, скоро і друга нога була оплетена цими… не знаю, як і назвати, бо тієї миті в моїй голові кружляло тільки несамовите хоро спрутів і каракатиць. На щастя, коли я виривався, то послизнувся і впав, а рука моя потрапила в сплетіння тих колючих мацаків, і тільки тоді зрозумів, що це звичайна ожина. Зірвався на ноги, голосно вилаявся і вийшов на дорогу.
Цікаво, що весь цей час, поки я борсався під парканом, кроків невідомого чути не було. Отже, він терпляче чекав. Я пішов повільніше, наставивши вухо і намагаючись зрозуміти, де саме перебуває переслідувач. Адже він теж повинен заплутатися в ожині. Однак я пройшов уже чималий шмат шляху, а його кроки ні на мить не змовкали. Чого йому треба?
– Чого тобі треба?! – закричав я, перекрикуючи вітер і шум дерев, крик полетів і розчинився у темряві без відповіді.
Тоді я кинувся бігти, ноги грузнули в болото, слизькали, мені нелегко було втримати рівновагу, але рятівне світло рідного дому наближалося швидко, і ось я вже в магічному колі ліхтаря. Все наше подвір’я яскраво освітлене. Я входжу з виглядом переможця і гукаю:
– Хри-и-иська!
А вітер із ясенами: «Хри-и-ишьшька!»
На порозі з’являється жінка з малим.
– Дивіться, що я приніс!
Вручив їм здобич і тільки тоді повернувся обличчям туди, звідки прийшов, але переслідувач так і не відважився ступити на територію світла. Він залишився там, у темряві, здається, я навіть розрізняв його постать – він стояв за парканом і, мабуть, дивився на нас.
– Христю, глянь туди – там нікого нема?