– Де?
– Ну там, куди я рукою показую.
– Н-ні… А хто там має бути? Я нікого не бачу.
– Та так… Певно, привиділось. Пішли до хати.
Малий був дуже втішений зайчиком. Ми посадили його у велике картонне пуделко, куди насипали тирси. Було вже пізно займатися впольованою здобиччю, і я заніс її в льох, а другого дня в неділю виніс і показав Христі. Тримав зайця за вуха, крутив ним на всі боки, чекаючи вигуків захоплення. На моє здивування, дружина мовчала. Мовчала і дивилася не на зайця, а на мене, дивилася так само, як тоді, коли я тільки вирушав на лови.
– Що ти так дивишся? – не витримав я.
– Ти… ти…
– Що таке?
– Це ж за-зайчиха, а не за-заєць… – майже прошепотіла вона. І було безкровним її обличчя.
Я зиркнув – справді зайчиха. Але яке це має значення? Зайців розвелося в долині стільки, що їх пора вже тотально винищувати. Як щурів.
– Ну й що? Подумаєш – зайчиха, – стенув я плечима.
– А це… її дитина?
– Ну, ти вже занадто! – вибухнув я. – Це зайченя я підібрав, коли виходив з долини, воно не має жодного стосунку до цієї… ну, словом, це, мабуть, і не родичі.
– Ти впевнений?
– Я ще раз повторюю – знайшов його в іншому місці. Крім того, навіть якби це було її зайченя, що це міняє?
– Ти збираєшся її їсти? – В голосі дружини було таке здивування, наче я намірився засмажити стару ропуху.
– А чом би й ні?… Шкурка, шкода, зіпсована. Зате печеня буде – пальчики оближеш.
– Ти звар’ював! Я не збираюся її їсти! – Тепер дивилася на мене навіть з огидою.
– Може, я сам повинен ще й м’ясо пекти?
– Не хочу мати з тим нічого спільного! І, будь ласка, займайся своєю кулінарією не на моїх очах.
– Здається, не я звар’ював, а ти. В тебе що – материнський інстинкт поширився і на менших наших братів? А коли твій батько свиню заколов, а по ній лишилося вісім поросят? Згадай – вісім маленьких сиріт, які тільки-но перестали смоктати молоко. І ти їла їхню кохану матусю! Навіть помагала робити ковбаси, сальцесони, кишки, шинки і ще чорт знає що! Чому ж тоді не заговорив інстинкт? А як бути з яйцями, якими ти щоранку ласуєш? Ти ж їх крадеш із гнізда люблячої матері! Ти з’їдаєш немовлят, які ще й не вилупилися!
Я кричав і кричав, та справжнім об’єктом роздратування була сама зайчиха, яка так мене принизила там, у долині, а тепер стала причиною сварки.
– Замовкни!
– Не замовкну! Ти й поросят засмажила! Двох рожевеньких тендітних малюків! Ти хрумала їхні вушка! Я це добре пам’ятаю!
– Ти… ти садист! – зойкнула Христя і, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.
Я зі злістю гепнув зайчихою об підлогу, мені хотілося її розчавити, щоб і місця мокрого по ній не зосталося.
– Тату, а що таке садист?
Тьху, ще цього бракувало.
– Це поганий дядько, – буркнув я, аби відчепитися.
– Тату, а ти що – поганий дядько?
– Ні, Андрійку, я дуже добрий дядько… Тобто який я тобі дядько? Я тато! Дуже добрий тато! Бачиш, приніс тобі зайчика.
Я й не помітив, що знову підвищив голос, і личко малого скривилось, а губи засіпалися – ось-ось заплаче.
– Андрійку, тато ж добрий, правда? Не сердься на тата. Ми з мамою трошки посварилися, та зараз помиримось. А потім татко спече зайчи… зайця, і ми з тобою його згамцяєм.
– А чо мама сказала, що не буде гамцяти її?
– Її? Кого її?
– А зайчиху.
Господи…
– Мама пожартувала. Зараз тато піде маму перепросить.
Христя сиділа на канапі, підперши руками підборіддя.
– Христю… ну, Христю… ну що ти, їй-богу… Хочеш, я її викину? Хочеш? Я закопаю її на городі. Можу й хрест витесати, й труну.
– Не блазнюй.
– Ну, ти взагалі… Звідки я міг знати – зайчиха це чи заєць?… І, як на те пішло, я не можу зрозуміти, чого ти аж так розпачаєш?
– Бо це добром не закінчиться.
– Що саме?
– Вони помстяться.
– Хто?! Що з тобою?
– Невже під час полювання нічого дивного з тобою не було?
– Дещо було… Наприклад, багато крові з цієї зайчихи виюшило. Потім… вона важить удвічі більше, ніж заєць тих же розмірів, хоч і не вагітна.
– А ще?
– Більше нічого.
– Неправда.
Жіноча інтуїція – двадцять восьме чудо світу, а тому я змушений був розповісти все по порядку.
Зайчиху я запхав у заморозник, а вранці, перед тим, як іти на роботу, закопав на городі. Я б все одно її не їв. У пам’яті ще залишався той дикий погляд.
Увечері, повертаючись із роботи, ще з машини помітив незнайомця, який зазирав у вікно. Пологий схил дозволив мені з вимкненим двигуном безгучно підкотити до самих воріт. Намагався його не сполохати, але клята хвіртка таки зойкнула, і незнайомець кинувся за ріг. Я помчав навздогін, але той щез безслідно.