— За кілька років німецький анклав став найуспішнішою зоною процвітання у країні. Досконало організований обробіток землі. Інтенсивне виробництво сільськогосподарської продукції. Ніхто ніколи такого не бачив у Чилі. На той час Гартман уже купив ті землі. Він обгородив свою територію і перетворив маєток на фортецю, увійти в яку можна було тільки з його дозволу. Він назвав її «Асунсьйон». На честь групи іспанських місіонерів шістнадцятого сторіччя, які вирушили у Бразилію, щоб навернути у християнство тамтешніх індіанців-ґварані. Ніякого зв’язку зі столицею Парагваю. Це слово в іспанській мові означає «успіння». Фотознімків будівель не маю. Протягом років чилійські супермаркети були заповнені продукцією ферми «Асунсьйон». За усміхненим обличчям родючої землі ховалося обличчя зла.
— Він катував дітей?
— Він говорив радше про «квінтесенцію», про «очищення», про «владу над болем». Дорога, що приводила до всього цього, була складною. Через страждання треба було переступити. Замордоване тіло ставало для душі тим засобом, який робив її сильнішою й давав змогу поєднатися з Господом. Ось що проповідував Гартман у своїй спільноті, яку він невдовзі назвав «Колонією». Відродження духу через плоть.
Каздан усе ще дивився на знімок анклаву, зроблений із повітря. Невже й справді сьогоднішній жах прийшов звідти, від тієї родючої землі, вкритої буйною зеленню?
— За інформацією, яку я маю, — сказав вірменин, — Гартман брав участь у операціях, під час яких катували людей у часи режиму Піночета.
— Це природно. Він був фахівцем. Він володів технікою. І знав, до чого це призводить, бо він та його діти катували себе ще нещадніше. Після військового перевороту «Колонія» перетворилася на надзвичайно ефективний центр ув’язнення. Вона була справжнім придатком ДІНА, політичної поліції Чилі. Вони підтримували радіозв’язок із Сантьяго і вдень і вночі.
— Як людина релігійна могла надавати брутальну допомогу військовим?
— Гартман сміявся з генералів та з їхньої диктатури. Він хотів викупити душі лівих. Заблудлих. Грішників. Він очищав їх стражданням. Із другого боку, Гартман дивився на себе як на дослідника. Він вивчав зони болю, визначав пороги людського терпіння. Якщо ми підійдемо до цього більш прозаїчно, то німець знав, що, надаючи послуги генералам, він забезпечує собі цілковиту безкарність і щедре фінансування. Ще він здобув дозвіл на видобуток цінних корисних копалин із чилійської землі: титану, молібдену, рідкісних металів, що використовувалися в індустрії озброєнь. І, звичайно ж, золота.
— У вісімдесятих роках чилійські майстри катувань стали почуватися менш упевнено…
— Гартман не був винятком із правила. Численні в’язні зникли в надрах «Колонії». На секту стали надходити скарги. Селянські родини також атакували її, вимагаючи повернути їхніх «викрадених» дітей. Так було й раніше, в Німеччині. Треба зрозуміти систему Гартмана. Він побудував безкоштовну лікарню, створював школи, центри відпочинку. Селяни довіряли йому своїх дітей, щоб вони навчилися в нього методів культурного обробітку землі, принципів агротехніки й усього такого. Та коли батьки виявляли бажання забрати дітей назад, нічого в них не виходило. Гартман був абсолютним хазяїном у тому регіоні, де досі панує середньовічна ментальність. То був такий собі сучасний Жіль де Ре,[60] що мав повну владу над своїми кріпаками. До речі, він мав схоже прізвисько. El Ogro.
— El Ogro?
— Або, якщо по-німецькому, Der Oger. Синя Борода, чоловік усемогутній, усюдисущий.
Каздан подумав про Волокіна. Хлопець угадав правильно, уже вкотре.
— Ви маєте ще якісь фотознімки?
— Ні. Ніхто ніколи не побував у лоні громади. Маю на увазі: ніхто з тих, хто не належить до секти. Там була частина, доступна для громадськості, — лікарня, школи, консерваторія, сільськогосподарська факторія. Усе інше було забороненою територією. Охоронці. Собаки. Камери спостереження. Гартман мав кошти, щоб придбати найкращу апаратуру із сучасних засобів безпеки.
— А що сталося потім?
— Коли скарги стали надто численними, Гартман знову зник разом зі своєю «родиною». Вони організували цілу мережу анонімних товариств, щоб зберегти гроші та не допустити розпаду їхніх структур, потім утекли.
— І куди ж вони подалися?
— Ніхто не знає. Невідомо навіть, чи німець досі живий. Я телефонував кільком журналістам у «Насьйон», важливу газету, яка виходить у Сантьяго. Мені розповіли кілька історій. Ходили чутки, ніби Гартман давно покинув «Колонію» і управляв нею з відстані. Що він утік на Кариби наприкінці вісімдесятих років. Казали також, що він ніколи нікуди не виїздив із тієї країни, що він жив у підземеллях, у тих самих, де катували чилійських в’язнів. Неможливо дізнатися правду. Чи бодай довідатися, існує вона чи не існує, та правда…
60
Жіль де Монморансі Лаваль, барон де Ре, граф де Бріен (1404–1440) — маршал Франції, соратник Жанни Д’Арк. Мав прізвисько Синя Борода і був повішений за содомію, вбивства та чаклунство.