— Ви думаєте, сьогодні Ганса-Вернера Гартмана вже немає серед живих?
— У цьому можна не сумніватися. Йому було б уже понад дев’яносто років. Але це по суті не так важливо.
Адже він створив школу. Він навіть має сина, наскільки мені відомо, який, мабуть, продовжує його справу.
Каздан вирішив кинути свою бомбу:
— А якби я вам повідомив, що діти з «Колонії» діють сьогодні тут, у Парижі, що ви сказали б?
Дослідник вимкнув проектор. Кімната відразу поринула в темряву.
— Я не здивувався б, — промовив він, витягуючи діапозитиви з апарату. — Коли ми наступаємо ногою на мурашник, мурахи виживають. Вони знаходять собі притулок деінде. І навіть риють інші підземні ходи. Облаштовують новий дім. Кліка Гартмана, можливо, облаштувалася в якійсь іншій країні Південної Америки. А може, навіть у Європі. Нічого не закінчилося. Усе триває.
Бокобза підняв штори. Світло сірого дня заповнило кімнату.
— У цих архівах можна знайти безліч прикладів нової появи зла. Неонацисти існують повсюди. Нацизм народжує дітей і ніколи не перестане їх народжувати. Лише тут ми намагаємося щось зробити для охорони моралі.
Каздан подивився на шухляди. Раптом йому здалося, ніби навколо літають віварії, у яких ховаються бридкі потвори. Або банки, наповнені вірусами, шкідливими і страшними мікробами. Бокобза стояв на варті зла і стеріг вогнища інфекції.
— Як вам живеться… в цьому оточенні?
— Я людина й живу серед людей. От і все.
— Не розумію.
Бокобза обернувся й відповів йому вдаваною усмішкою.
— В іншій кімнаті я міг би показати вам повчальний фільм про те, як ізраїльські колоністи каменують палестинського підлітка. Ненависть — це той дар, яким найлегше ділитися.
— І все одно я нічого не розумію.
Дослідник склав руки на грудях. Його усмішка й далі залишалася напускною. Він був схожий на замерзлу краплю, що звисає зі сталактита. Поки вона залишається там, зберігаючи рівновагу, її можна вважати живою, веселою, блискучою. Та коли вона відривається й падає на землю, вона відкриває свою справжню природу: то була сльоза.
— Найприкріше не те, — підсумував Бокобза, — що нацизм існував, що він заразив цілий народ і призвів до знищення мільйонів людей. І навіть не те, що ця чума існує й сьогодні повсюди на нашій планеті. Найприкріше те, що нацист існує у глибині кожного з нас. Кожного без винятку.
44
Була вже п’ята година дня, а Волокін і досі сидів у інтернет-кафе.
Пошуки адвоката не забрали багато часу.
Знайшов його вже через тридцять хвилин.
Спочатку Волокін вийшов на сайти, присвячені захисту прав людини, а конкретніше, людей, що зникли в часи правління латиноамериканських диктатур. Він склав список французьких суддів та адвокатів, що мали справу з досьє, які відкривалися у відповідь на скарги проти чилійського режиму. Потім сконтактував з Франс-Телеком і попросив підтвердити його повноваження поліційного детектива, твердим голосом назвавши свій матрикульний номер. Відтак зателефонував кожному адвокату на його домашній (була неділя) або мобільний номер у ту пору, коли всі готувалися до святкування Різдва.
Восьмим дзвінком Волокін нарешті натрапив на Женев’єву Арову, адвоката Паризької колегії, яка спеціалізувалася на злочинах проти людства, зокрема працюючи на Міжнародний карний трибунал по досьє, які стосувалися колишньої Югославії та Руанди.
— Вільгельм Ґетц мені справді телефонував, — сказала метр Арова, водночас попередивши, що вона в перукаря.
— Коли?
— Днів десять тому.
— Він сказав, що в нього на думці?
— Він хотів дати свідчення. Проти осіб, які були пов’язані зі зникненнями людей, арештами й тортурами в Чилі.
Жінка говорила стриманим тоном, у якому змішувалися нетерпіння та роздратування. Він міг чути десь у глибині звуки, характерні для перукарні. Ножиці. Сушарки. Шепотіння.
— Чому він зателефонував саме до вас?
— Я працюю з кількома подібними досьє, що стосуються зникнення вихідців із Франції, від сімдесят третього до сімдесят восьмого року.