А що, як усе відбувається навпаки?
Що як ці діти належать до війська Людожера?
Чимало ознак свідчили на користь такого припущення. Черевики. Одяг хлопчиків. Використання дерева, з колючок якого було сплетено терновий вінець Христа. Усе це дуже скидалося на методи якоїсь ретроградної секти. Не кажучи вже про спосіб убивства, про калічення, що примушували думати про якусь спотворену містику. Секта Людожера? У такому разі це був «хазяїн», який посилав дітей, щоб ті вбивали його власних слуг. Навіщо?
Половина на шосту. Новин від Каздана досі немає. Волокін вирішив узятися за виконання другої «офіційної» місії. За пошук вигнанців, які були колегами Ґетца. Тих чилійців, близьких до режиму, які емігрували у Францію наприкінці вісімдесятих років.
Він набрав номер Веласко, який саме готувався зателефонувати Казданові. Понишпоривши у своїх архівах, той знайшов три прізвища. Рейнальдо Ґутер’єс. Томас Ван Ек. Альфонсо Аріас. Троє людей, яких можна було розглядати як катів, котрі, як і Ґетц, обрали собі для життя Францію. Вони були прийняті тогочасним урядом.
Ще один телефонний дзвінок. Знаючи прізвища та національність вихідців із Чилі, було неважко відшукати їх в інформаційних архівах відділу віз. Єдина проблема: неділя, переддень Різдва. Волокін зателефонував подругам, які працювали при головному штабі, й удався до свого найлагіднішого голосу. Дівчата провели для нього пошук. Четверо чилійців — і Ґетц серед них — прибули до Парижа одним і тим самим повітряним рейсом, АР 452,3 березня 1987 року.
Волокін попросив своїх поліційних подруг простежити пересування тих людей після їх прибуття через службу імміграції та відділ дозволів на проживання. Дуже швидко було дещо виявлено. Якщо Вільгельм Ґетц через три місяці звернувся до відповідних служб із проханням видати йому дозвіл на проживання, то три інші чилійці ніяк не зголосилися. Вони не зверталися з проханням видати їм дозвіл на проживання. Не поновлювали віз. Вони просто здиміли, зникли.
Отже, трійця покинула територію Франції. Це також було неважко з’ясувати. Але Волокіна чекав новий сюрприз. Кати ніколи не перетинали жодного з кордонів Шестикутника.[61] Куди ж вони поділися?
Чи не одержали вони, бува, якийсь особливий статус? Росіянин сконтактувався з Ке-Д’Орсе.[62] І не довідався там нічого.
Він не сподівався, що й тут натрапить на таємницю. Троє людей прибули на територію Франції 1987 року. Вони не покидали цю територію. А проте їх більше немає у Франції. Де ж вони? Може, змінили прізвища? Неможливо уявити, щоб три чилійці, які щойно прилетіли до Парижа, мали тут достатні зв’язки, щоб так легко здобути собі нову ідентичність. Якщо тільки вони не мали підтримки з боку достатньо впливових внутрішніх кіл, сприяння з боку держави. Ні. Таке пояснення надто притягнуте за вуха. Ті хлопці навіть не зверталися з проханням надати їм статус «політичних біженців». Вони вирушили кудись інде. Але куди?
Шоста година вечора.
Росіянин спробував сконтактуватися з Казданом. Автовідповідач. Він залишив старому детективові повідомлення, потім підвівся. Заплатив. Вийшов на авеню де-Версай. Він уже не міг перебувати далі в тому приміщенні, заповненому кулеметним тріскотінням. Що робити тепер? Настала ніч, додавши нового відтінку радощам Різдва. Під осяйними арками тиснулися перехожі, так ніби сирена повідомила, що зараз із неба посипляться бомби повітряного нальоту. Наближалася врочиста й таємнича година різдвяної вечері.
Він подумав про Холодного Індика. Як збираються святкувати Різдво ті зомбі, що там нині живуть? Поїдаючи індиків гарячих? Можливо. Але найбільшими ласощами для них буде, безперечно, добрий пиріг із гашишем на десерт…
Волокін ум’яв млинця з нутелою замість різдвяної вечері й пішов до Порт-де-Сен-Клу, де була зупинка таксі. Він понишпорив у кишенях: там було ще кілька десятків евро. Проте він не мав анінайменшого уявлення, куди поїде. Коли вже сів у машину, у мозку щось клацнуло. Коли в процесі розслідування ти опиняєшся в глухому куті, треба вирватися на широкий простір.
Він матиме доволі часу, щоб обміркувати конкретніші деталі подальших дій.
Забути про матеріальне й поринути в абстрактне. Він усміхнувся.
Він уже знав, у якому напрямку поїде.
45
— Мій любий Седрику, як тобі велося після нашої останньої зустрічі?
— Та більш-менш.
— Ти нарешті наважився?
Волокін усміхнувся.
62
Тобто з Міністерством закордонних справ Франції, що розташоване на цій вулиці (набережній).