Волокін заперечливо похитав головою, знаючи ритуал. Велика сигара була єдиною втіхою, яку професор дозволяв собі на різдвяний вечір.
— Отже, — запитав професор лагідним голосом, надрізаючи кінчик сигари, — що тебе привело до мене?
— Я прийшов поговорити з вами про хори. Про дитячі хори.
— Це голоси янголів. Вершина чистоти.
— Саме так. Що ви можете сказати про ці голоси? Про цю чистоту?
Жансон не відповів. Він запалив «Монте-Крісто», роздмухуючи полум’я після кожної затяжки. Його сигара була схожа на факел посеред нафтового поля.
Відхиливши голову назад, психіатр випустив над собою хмару густого диму. Дим був важкий і повільний. Ніби фарба синього кольору, розбавлена водою.
— Це досить просто, — сказав він низьким голосом. — Теситура дітей чиста, бо їхній дух чистий. Я схематизую, звичайно. Душа дітей не чистіша, ніж душа дорослих, але бажання, у його усвідомленій, сексуальній версії, ще не набуло для них актуальності. Тому діти — янголи. А янголи не мають статі. Потім усе змінюється. Дитина відкриває бажання. Її голос поглиблюється. Її душа стає більш земною, в певному розумінні…
Механік Режі Мазваєр говорив те саме, але своїми словами.
— А чи існує фізіологічне пояснення цього феномену?
— Звичайно. У віці зрілості в організмі утворюється тестостерон, гормон чоловічості. Голосові зв’язки видовжуються. Гортань збільшується. За законами акустики, розтягнені зв’язки вібрують не так швидко, а отже утворюють звуки нижчого регістру. Уявіть собі скрипку, яка перетворюється на віолончель. — Він коротко усміхнувся. — У певний спосіб прийшло бажання, яке «відключає» голос. Формування статі перетворює янгола на звичайну людину.
Волокін знову побачив Режі Мазваєра, механіка у фетрових рукавичках. Янгола, який спустився на землю. Чоловіка, що не сказав йому всієї правди…
Жансон вів далі:
— Якщо мислити більш загальними категоріями, то голос виражає нашу плоть. І нашу душу. Він — судина, крізь яку вони проходять. А тому перебуває в центрі психоаналізу. Робота психоаналітика полягає в тому, щоб виявити колишні приховані травми, але простого усвідомлення тут недостатньо. Для того щоб полегшити дух, треба «проговорити» травму. Голос має ефект катарсису, Седрику. Він — великий «провідник», як кажуть у буддизмі. Усвідомити. Виговорити. Ось єдина… «дорога» до того, щоб бути вільним. Ти зробив би дуже добре, хлопче, якби наважився її пройти.
— Ми вже про це говорили.
Жансон випустив струмінь диму, якому позаздрив би й паровоз.
— Говорив лише я. Ти не сказав нічого.
— Професоре, — усміхнувся Волокін, — у мене всередині так багато гидоти, що якби я наважився випустити її назовні, мої нутрощі вибухнули б.
— Абсолютний катарсис.
— Або негайна смерть.
— А ти не хочеш ризикнути?
— Ні, поки що.
— Заштовхування своїх травм на саме дно приводить лише до депресії. Душа людська поводиться так само, як і тіло. Якщо природні механізми захисту не зможуть викинути чужорідний елемент, це не може не закінчитися гниттям. Гангреною…
— То я почекаю ампутації.
— Я кажу про твою психіку. Її неможливо ампутувати.
— Повернімося до хорів. Ви працювали над цією темою?
— У мене були такі періоди. Я навіть написав кілька книжок.
— Читабельних?
— Мабуть, що ні. Але я працював над цією темою. Зустрічався з диригентами хорів. Ходив на концерти, на репетиції… Що мене цікавило, то це зв’язок між голосом і вірою. У первісні часи християнський культ визнавав лише мистецтво співу. Людський голос — привілейований інструмент для того, щоб налагоджувати зв’язок із Всевишнім. Слово «релігія» утворене від латинського religare, що означає «зв’язувати». Голос перебуває в самому осередді кожної літургії.
Волокіну несподівано спало на думку, що Жансон міг зустрічатися з Вільгельмом Ґетцом. Він навмання поставив йому це запитання. Старий психолог відповів:
— Я з ним знайомий, так. Чарівний чоловік. — Він вивергнув новий струмінь диму з таким звуком, ніби відкрився й закрився клапан. Дихати в кімнаті стало неможливо. — Але, на мою думку, не зовсім щирий. Звичайно ж, ні.
Цей збіг підтвердив переконаність Волокіна: треба завжди дослухатися до інстинкту. Він нахмурив брови, щоб здатися трохи старшим, і проголосив:
— Вільгельма Ґетца було вбито, і я розслідую це вбивство.
Лікар промовчав. Його було майже не видно за густою синюватою хмарою. Нарешті він запитав голосом, захриплим від диму, який роздряпував йому горло: