— Я переконаний, що моя гіпотеза близька до істини. Голос — ключ до цієї справи. Голос дітей і їхня чистота.
— Це все?
— Ні.
Волокін розповів про останню зустріч. Із Бернаром-Марі Жансоном. Згадав, як той сказав, що Вільгельм Ґетц заховав свою таємницю, так чи інак, у тих хорових творах, якими диригував.
— Я більше не залишатиму тебе самого, — підсумував Каздан. — Це вже справді маячня неймовірна.
— А чого домоглися ви?
— Я? Я, схоже, знайшов твого Людожера…
Вірменин розповів історію Ганса-Вернера Гартмана.
Музикознавця. Гітлерівця. Дослідника. Духовного гуру. Майстра тортур. Чоловіка зі спотвореною долею, що сформувалася на тлі Другої світової війни та чилійської диктатури.
Волокін навіть мріяти не міг про такий збіг.
— Нехай йому біс! — видихнув він. — Усе сходиться.
— Не захоплюйся. Усе це тільки фрагменти, припущення, зібрані докупи в досить штучний спосіб.
Конкретно ми маємо тільки три вбивства, не пов’язані між собою. Підозру, що йдеться про дітей-убивць. І далекого ґуру, який давно помер.
Волокін не відповів. Машина стояла на місці. Крізь вітрове скло росіянин глянув на площу Сен-Мішель та її драконів. Вона була безлюдна. Так ніби пролунав якийсь сигнал тривоги, і парижани позачинялись у затишних і теплих домівках. Вони святкуватимуть Різдво вдома, в атмосфері інтимного родинного спілкування.
— Які твої пропозиції? — нарешті запитав вірменин.
— Ми проникнемо в помешкання Ґетца. З’ясуємо, якими хоровими творами він диригував в останні роки. Візьмемо першу літеру від кожного з них і подивимося, чи разом вони не утворять якогось слова.
— Це щось дуже туманне.
— А ви маєте кращу пропозицію на Різдво?
— Так. І вона, можна сказати, сумісна з твоїми пошуками. — Він повернув ключ запалювання. — Їдьмо.
Вольво зрушила з місця. Об’їхала навколо площі. Піднялася по вулиці Дантона, потім звернула на вулицю Месьє-ле-Пренс, у напрямку бульвару Сен-Мішель. Двоє чоловіків більше не розмовляли. Росіянин відчував, що в цю мить вони перебували під владою одних почуттів. Гарячкового збудження, яке вело їх дорогами розслідування. Розділеної самоти. Святвечора, який сьогодні для них не мав нічого спільного ані з відпочинком, ані з безтурботністю.
Площа Денфер-Рошро. Авеню Генерала Леклерка.
Каздан слухняно виїхав на великий круг, який потрібно було зробити, щоб звернути ліворуч. Волокін подумав: «У цього чоловіка закон у крові». Потім, угрузнувши в сидіння, став дивитися на авеню Рене-Коті, яку вони саме проїздили. Вона мала спокійний вигляд яскраво освітленого пароплава, що ковзає по темних водах. Майстерні художників. Школи, вимурувані з червоної цегли. І дерева, вишикувані обабіч центральної смуги, й позначена гордовитою шляхетністю алея, що веде до замку.
Замком був парк Монсурі. Каздан пригальмував і звернув ліворуч. Спустився по авеню Рей. Вулиця Ґазан, спокійна й темна, здавалося, їх чекала.
Універсальний ключ. Сходи. Стрічки безпеки. Вони проникли в помешкання чилійця з такою легкістю, ніби прийшли додому. Комп’ютер стояв там, де й раніше. Поліція не квапилася його забирати. Різдво, як цукор у крові, блокувало будь-яку швидкість дій.
Вони зачинили за собою двері. Пройшли в музичний салон. Опустили штору й увімкнули світло. Волокін одразу заглибився в партитури Ґетца. Він знав, де шукати. Він уже здійснював такий самий пошук попередньої ночі. Погортав архіви органіста й виокремив хорові твори, якими той диригував, готуючись до Різдва 2006 року. Це були чотири окремі твори для чотирьох хорів. «Аве Марія» Шуберта для церкви Святого Іоанна Хрестителя. Фрагмент із реквієму Томаса Луїса де Вікторії для Нотр-Дам-дю-Розер. Уривок з ораторії «Жанна Д’Арк на вогнищі» Артюра Онеґґера для церкви Святого Томи Аквінського. Ще один твір, «Реквієм» Жіля, музиканта вісімнадцятого сторіччя, для Нотр-Дам-де-Лорет.
Волокін дістав записника й написав великими літерами: «АВЕ МАРІЯ», «РЕКВІЄМ», «ОРАТОРІЯ», «РЕКВІЄМ». У результаті одержав А.Р.О.Р. Проте це йому нічого не говорило. Росіянин спробував поставити назви творів в іншому порядку: АРРО. Потім іще в іншому: РОАР. Ніякого сенсу. Ще одну ідею можна було відкинути геть…
Він обернувся й пошукав очима Каздана. Вірменин сидів на підлозі й слухав, як йому здалося, музику у навушниках. Світло з підсилювача падало йому на обличчя. Він був схожий на старого агента Штазi,[66] що прослуховує квартиру якогось підозрюваного.
66
Штазі — служба безпеки комуністичного режиму Східної Німеччини, що здійснювала тотальне стеження за всім населенням тієї країни.