— Що ви робите?
Каздан натиснув на кнопку паузи програвача компакт-дисків.
— Суб’єкт, із яким я зустрічався сьогодні пополудні, дослідник-ізраїльтянин, дав мені один звуковий документ. Допит Ганса Вернера Гартмана, проведений американським психіатром у Берліні 1947 року. Дуже повчальний. Від нього віє справді моторошним жахом.
— Ви дозволите прослухати його й мені? Мої дурні трюки зі складання кросвордів нічого не дали.
47
Каздан, у рукавичках, поворожив над кнопками музичного центру, потім вимкнув навушники й натиснув на кнопку play. Запис став розкручуватися від початку. Ось шум від дихання, потім якесь булькання. Контраст у звучанні між сучасними матеріалами Ґетца й цим стародавнім магнітофонним записом був разючий.
Суворий голос сказав англійською мовою:
— Доктор Роберт Джексон, 12 жовтня 1947 року. Допит Ганса Вернера Гартмана, затриманого 7 жовтня 1947 року біля станції метро Onkel Toms Hütte.[67]
Потім шарудіння пересовуваних стільців, шелестіння паперів. Голос психіатра пролунав знову, цього разу звертаючись до допитуваного й ставлячи йому звичайні в таких випадках запитання. Ім’я та прізвище. Місце народження. Адреса. Вид діяльності.
Після тривалої мовчанки Ганс Вернер Гартман став відповідати англійською мовою. Його голос звучав дуже дивно. Пронизливий, гугнявий, уривчастий. Він говорив дуже швидко, ніби квапився якомога скоріше закінчити. Ще один контраст. Стриманий і поважний голос психіатра. Нервовий голос Гартмана, що дуже мало відрізнявся од жіночого. Його німецький акцент ще більше підкреслював різкість голосових модуляцій.
Психіатр:
— Переді мною записи, що стосуються проповідей, які ви виголошуєте на вулицях Берліна. Деякі з ваших тверджень є дуже несподіваними. Наприклад, ви сказали, що поразка німців у війні була заслуженою. Що ви мали на увазі?
Нетривала мовчанка, потім відповідь, ніби короткими кулеметними чергами:
— Ми — першопрохідці. Першовідкривачі. Тому нормально, що нас принесено в жертву.
— Першопрохідці чого?
— Роки конфлікту були лише першими кроками прогресу — логічного й необхідного.
— Прогресу? Знищення сотень тисяч людей — це необхідний прогрес?
Приглушений стук. Можливо, від поставленої на стіл склянки з водою. Не перестаючи слухати, Волокін схопив ті аркуші, які ізраїльтянин передав Казданові. Серед них був і фотознімок Гартмана. Страхітливе обличчя. Чорні, провалені очі, випнуті вилиці, густе волосся. Обличчя, схоже на обличчя мерця, поєднувалося з верескливим голосом.
— Ви не туди дивитеся, пане Джекобсон.
— Моє прізвище Джексон.
— А ви певні?
— Що ви хочете цим сказати?
— Я думав, ви єврей.
— Чому?
Гартман коротко засміявся. Його сміх був схожий на сичання змії.
— Не знаю. Хода, постава… Я відчуваю ці речі.
— Ви хочете сказати, що у вас чуття на євреїв?
— Не зрозумійте мене хибно. Я не антисеміт. Доти, доки вони залишаються там, де вони є, доки вони не псують чистоту нашої генеалогії, вони мене мало цікавлять.
— І коли вони в печах, вони теж вас мало цікавлять?
Ця фраза, певно, вихопилася в психіатра несамохіть.
Його реакцію можна було відчути в шарудінні паперів.
Після короткої мовчанки німець відповів:
— Вам бракує витримки, Джекобсон… Джексон.
Знову мовчанка. Лікар провадив крижаним голосом:
— Ви сказали, я не туди дивлюся.
— Треба мати глибший погляд на речі. Ми розпочали велику роботу. І перед нами ще довга дорога.
— Що ви називаєте «роботою»? Масове винищення підкорених народів? Геноцид, піднятий на рівень воєнної стратегії?
— Ви дивитеся лише на поверхню речей. Наш задум має наукову основу.
— І в чому ж він полягає?
— Протягом тих небагатьох років, коли ми мали змогу працювати серйозно, ми дослідили елементарні механізми людського існування. І почали виправляти їх. Ми усунули елементи нижчі. Почали вдосконалювати корисні сили.
— Корисні сили — це сили Третього Райху?
— Ви знову про війну… Я кажу вам про людську расу, про її неминучу еволюцію. Німецька нація стоїть біологічно вище, це правда. Але ця вищість — лише фермент прогресу. Тенденції нам відомі,-Треба лише поглибити їх.
— Це не слова переможеного.
— Німецький народ не може бути переможений.
— Ви вважаєте себе непереможними?
— Люди можуть зазнати поразки. Але наша душа — ніколи. Ви думаєте, перемогли нас, але ви нас не знаєте. Німець ніколи не визнає, що він помиляється. А тим більше, що він винний у чомусь. Німець ніколи не вважає, що зазнав поразки. Хоч би що сталося, він ітиме туди, куди кличе його власна доля. Під музику Ваґнера. Не відриваючи погляду від Зиґфрідового меча.