Голос Арно пролунав у салоні.
— Я знайшов другого генерала.
— Ти не вечеряєш?
— Не нагадуй мені про це. Я заховався на другому поверсі. Мені сумно в цьому признатися, але я терпіти не можу свят, які доводиться проводити в колі родини.
— Ласкаво просимо до нашого клубу. То що ти там для нас маєш?
— Адресу Лабрюйєра. Він досі живий. Заслуги, нагороди й усе таке… Але зауваж, не знаю, в якому стані він перебуває. Про нього нічого не було відомо з кінця вісімдесятих. З огляду на поганий стан здоров’я.
— А в чому його проблема?
— Щось психіатричне. Лабрюйєр страждає від ментального розладу. Його забирали до божевільні кілька разів. За… умертвіння плоті. Самокалічення. Усілякі такі фокуси. Він страждає від мазохістської маячні.
Волокін подивився на парк Монсурі. Зовсім безлюдний. Зовсім чорний. Ця чорна поверхня, ніби дзеркало, відображувала очевидність. Ґетц страждав від тих самих проблем. Це не могло бути випадковістю. Чи не перебували вони під тим самим впливом? Чи не мали однаковий досвід?
— Лабрюйєра спочатку забрали у Валь-де-Ґрас,[68] — провадив Арно. — Потім він лікувався у спеціалізованих інститутах Парижа або паризького регіону. Святої Анни. Мезон-Еврар. Поль-Жіро…
— Дуже добре. Я ці заклади знаю.
Росіянин глянув на Каздана і той відзначив цю деталь десь у куточку мозку.
— А де він тепер? — нетерпляче запитав вірменин.
— Гниє у себе вдома, гадаю. Він має будинок у Вільмомблі. Мабуть, він уже не має сили для того, щоб різати свій член. Але ходять чутки про інше.
— Про що?
— Наркота. Лабрюйєр полегшує останні роки життя ін’єкціями. Героїн або морфій. Певно, він перебуває тепер у дуже важкому стані. Десь на грані життя, думаю…
— А тобі не вдалося з’ясувати, чи може він мати якийсь стосунок до нашої справи, до чилійців, окрім давнього перебування там?
— Уяви собі, вдалося. Лабрюйєр, навіть вийшовши у відставку, зберіг закордонні зв’язки. Зокрема з Чилі. Ішлося про якісь консультації.
— Про які саме?
— Схоже, він брав участь в організації переїзду деяких військових, так званих «політичних біженців», до Франції наприкінці вісімдесятих років.
— Ти не можеш роздобути список тих військових?
— Ні. Не маю такої можливості. Я тобі повторюю лише те, що мені сказали. Тільки Лабрюйєр знає, що сталося з тими чилійцями, яких сюди запросили…
Каздан попросив продиктувати йому точну адресу генерала. Волокін записав її у блокнот.
— Дякую, Арно, — сказав вірменин. — Ти подумаєш і про третього генерала?
— Звичайно. Але 24 грудня о двадцять другій годині я навряд чи далеко зайду.
Коли він вимкнув мобільника, двоє чоловіків не обмінялися жодним словом. Вони порозумілися мовчки.
Одіссея Святвечора для них тривала.
49
Автострада на тлі неба.
Колір гудрону на тлі кольору індиго.
Коли пробило північ, вони заглибились у велике передмістя. Справжній лабіринт кварталів та кам’яних будівель. Зовсім безлюдний. О пів на першу ночі вони зупинилися перед будинком 64 на вулиці Саді-Карно у Вільмомблі. Обидва мовчки дивилися на залізну браму та цегляний мур. Над муром повільно розгойдувалися на вітрі чорні верхівки дерев. Бракувало тільки скляних скалок, заліплених у цемент, щоб завершити цю картину. Садиба генерала Лабрюйєра дуже добре відповідала цій різдвяній ночі, що радше скидалася на ніч кінця світу. Вони вийшли в холод.
Брама виявилася не замкненою. Волокіну досить було повернути ручку, щоб вони змогли увійти в сад. Він поглянув на Каздана, за величезним силуетом якого не було видно світляних кіл навкруг вуличних ліхтарів, і знаком показав, щоб той ішов за ним. Темрява зімкнулася над ними. Високий мур огорожі. Столітні дерева. Жодного освітленого вікна. Двоє партнерів помітили стежку й пішли по ній. Сад був занедбаний. Бур’яни та пирій росли тут замість трави і квітів на моріжках. Кущі були високі, чорні й переплутані, вони чимось нагадували запилюжених овець. Колючі чагарі, схожі на покинуті рулони колючого дроту, оточували всю територію.
— Даремно ми сюди приїхали, — промурмотів Каздан. — Старий помер. Або давно кудись виїхав.
— Побачимо.
Ступивши кілька кроків, вони опинилися біля східців, що вели до будинку. Досить велична будівля, майже палац початку двадцятого сторіччя, з декоративними прикрасами, характерними для французьких замків. Чорна цегла. Гостроверхі вежки. Арка-маркіза, вигнута дугою. Ґанок, оздоблений витворами декоративного мистецтва, подібними до тих, що прикрашають найдавніші входи до метро. Але сама будівля була наглухо зачинена, наче бункер. Усі віконниці зачинені. Шматки гіпсу, розкидані у траві. Ґанок усіяний скалками скла. Справжня руїна.