— Тримайте його. Я зроблю укол.
— Куди?
— В око.
— Ти схибнувся?
— Це кайф останньої надії. Легенда серед нариків.
— А якщо ти виколеш йому око? Або він здохне від такого уколу?
— У цьому й проблема.
Каздан відступив ліворуч і схопив страховидло за плечі. На якусь мить генерал очуняв. Його очі вивалилися майже на рівень орбіт. Вони були затягнуті жовтавою плівкою, просякнутою гарячкою і жахом.
— Не рухайся, діду. Через п’ять хвилин ти благословлятимеш мене…
Старий дико загорлав. Волокін надавив йому на обличчя збоку. Великим і вказівним пальцем розкрив праве око. Райдужна оболонка й зіниця притиснулися до носа, потім відхилилися в протилежний бік, ніби втікаючи. Волокін наблизив до ока голку шприца. Він побачив мережу капілярів, поряд із переніссям.
Прицілився. Затримав подих. Доторкнувся кінчиком голки до рогової оболонки. Ніякого спротиву. Волокін натиснув ще. Генерал більше не кричав, він блокував горло власним виттям, яке вилетіло звідти останнім пронизливим зойком. Росіянин натиснув на поршень і пережив таке відчуття, ніби його власні вени спорожняються. Десь далеко на периферії своєї свідомості відзначив позитивні результати. Білок ока не наповнився кров’ю. Не схоже, щоб Лабрюйєр відчував сильний біль. І очне яблуко не вискочило йому на обличчя.
Волокін порахував до десяти, а тоді витяг голку, дуже повільно. Він чекав невідомо чого. Фонтану крові. Слизу, що почав би витікати з рани. Проте нічого не сталося. Волокін відступив з гупанням у голові та шприцом у руках, тоді як старий завмер нерухомо на подушках, нарешті нібито заспокоївшись.
Каздан, усе ще тримаючи їхнього пацієнта за плечі, підвів погляд:
— Усе гаразд?
Волокін усміхнувся. Принаймні спробував усміхнутися.
— Зі мною не дуже, але з ним, думаю, все гаразд.
— Через скільки часу це подіє?
— Мозок нашого героя вже прочищається. Через кілька секунд він буде у формі.
50
Волокін сказав правду. Через тридцять секунд генерал розплющив очі. Його звужені зіниці блищали радісним, умиротвореним блиском. На губах проступила усмішка.
— Мені добре…
Він завершив фразу тихим хихотінням, призначеним для особистого користування. Потім, здавалося, пробудився до реальності й усвідомив, що біля його узголів’я стоять двоє бевзів.
— Хто ви?
— Діди Морози, — сказав Каздан.
— Ви злодії?
До Лабрюйєра повернулося певне почуття власної гідності. Воно знайшло вираз у тоні його голосу, у тому, як він тримав голову. Жалюгідний покидьок поступився місцем офіцеру. Нестерпний кашель супроводжував це перетворення. Потім він знову опанував себе.
— Хто ви, скажіть заради Бога?
Волокін нахилився над ним.
— Ми поліція, діду. Ми поставимо тобі декілька запитань, а тоді залишимо відзначати Святвечір із твоїми пакетиками.
— І про що ж ви запитуватимете?
Його голос ставав дедалі твердіший. Певно, він уже згадав про те, що протягом усього життя віддавав накази.
— Ганс Вернер Гартман. Чилі. 1973 рік.
Старий стягнув докупи поли піжами, ховаючи рубці мимовільним рухом. Він був схожий на портрет, намальований олією, потрісканий і засохлий.
— Він не повинен це побачити.
— Гартман?
— Він не повинен це побачити. Осквернення тіла суперечить концепції страждання.
Каздан присів на краєчок ліжка, ліворуч. Волокін, наслідуючи його приклад, праворуч. Двоє чоловіків біля узголів’я хворого діда.
— Ми почнемо з нуля, — попередив Каздан. — 1973 рік. Піночет приходить до влади. Що у зв’язку з цим відбувається у Франції?
— Чому я маю відповідати?
— Щоб хлопці з Бригади боротьби проти поширення наркотиків не прийшли до вас завтра вранці.
— Проти мене нічого немає.
Волокін, сидячи з другого боку ліжка, нахилився до нього.
— Ти не зможеш вийти сухим із води, старий поганцю! Я знайшов твою криївку!
Старий негідник прочистив собі горло. З великою гідністю. З великою витримкою. Потім несподівано закотив нажахані очі.
— Ви їх бачили?
— Кого?
— Los ninos. Дітей.
— Де?
— У мурах! Вони в мурах!
Двоє партнерів перезирнулися.
— 1973 рік, — повторив Каздан. — Розкажіть нам про Чилі, й ми підемо.
Старий занурився в подушки. Його обличчя, плечі передали кілька швидких змін настрою. Жах. Задоволення. Гордість. Він знову прочистив голос. Перед ними знову був генерал.
— Ми уклали з ними кілька угод. То були спеціалізовані семінари. Ми надавали допомогу Чилі.