Різдвяна ніч роз’їдалася, ставала губчастою під дією кислотного дощу.
Над «Котом із дев’ятьма хвостами» не було ніякої вивіски, не було й таблички, закріпленої на стіні. Лише чорні двері з мідною ручкою та віконцем для спостереження.
— Дозвольте діяти мені, — прошепотів Волокін.
Він ухопився за ручку й постукав на давній манір, так ніби вони стояли перед брамою замку Дракули. Віконце одразу відчинилося. Крихітний отвір, затулений густими ґратками.
Голос запитав:
— Ви маєте квитки членів клубу?
— Звичайно.
Волокін простяг до віконця свій значок. Двері відчинилися. На порозі з’явився велетень. Він був більший за Каздана, що здивувало вірменина: він не звик дивитися на людей знизу.
— Ви не маєте права заходити, — сказав цербер на диво тонким і пронизливим голосом. — Посеред ночі ви не маєте права заходити. Я знаю закон.
Росіянин розтулив рота, але Каздан його випередив:
— Закон існує. І непотрібне базікання навколо закону також існує. Якщо ми не увійдемо тепер, то я обіцяю тобі великі неприємності завтра. З повною гарантією.
Велетень, одягнений у бездоганний двобортний костюм, переступав із ноги на ногу, нервово б’ючи кулаком по лівій долоні. Ланцюжок від його годинника виблискував у сяйві вуличних ліхтарів.
— Я повинен доповісти про це хазяїну.
— Доповідай, хлопче. Бо саме його ми й хочемо бачити.
Охоронець дістав мобільних, не спускаючи очей з візитерів.
— Назвіть, будь ласка, ваші прізвища і звання.
Каздан і Волокін засміялися. То був сміх нервовий, надто гучний, марна спроба трохи полегшити той тягар, що навалився на них протягом цієї ночі.
Зрештою вірменин сказав:
— Скажи йому просто: Гартман.
— Хто це? Один із вас?
— Гартман. Він зрозуміє.
Охоронець відвернувся й заговорив у мобільних. Плечі в нього були такі широкі, що повністю закрили отвір дверей. Каздан тихо наказав Волокіну, який пританцьовував від нетерпіння:
— Заспокойся.
— Я спокійний.
Після візиту до старого наркомана Волокін став схожий на заряд Семтекса,[69] що був сполучений із вельми ненадійним таймером і міг вибухнути будь-якої миті.
Охоронець обернувся й відступив убік.
— Будь ласка, проходьте. — Він замкнув за ними двері й рушив у темний вестибюль. — Ходіть за мною.
Вони зупинилися перед іще одними сталевими дверима, які були взяті на засув і обладнані системою електронного замикання. Портьє набрав код і обернув хромовану ручку, схожу на ті, якими відчиняють двері рефрижераторів.
За цим порогом починалося пекло.
52
Усе тут було червоне. Червоними були стіни і стеля коридору, звідки звисали лампочки. Червоними були й самі лампочки, які випромінювали світло матове, холодне, ніби стримувалися, щоб не світити яскравіше. Червоними були й тіні. Фрагменти облич. Зблиски наручників, ланцюгів, цвяхів. Червоними були й кімнати, що відкривалися по обидва боки коридору й де виднілися бетонні блоки та людські тіла, затягнуті у шкіру. То були невеличкі відділення пекла, наповнені жарким теплом, запахами поту й екскрементів.
Як і всім паризьким детективам, Казданові доводилося спускатися в бари, де відбувався обмін сексуальними партнерами, або в розважальні заклади з ухилом до садомазохізму. Іноді він закінчував ніч разом із колегами в якомусь кублі для оргій, такому як це, лише для того, щоб відпочити та побазікати. Тоді це здавалося йому кумедним. Але сьогодні не було смішно. Зовсім ні. Перше, що він побачив цілком виразно, була жінка в ланцюгах, із руками, скрученими за спиною, посеред якихось труб. Рот у неї був заткнутий кляпом. Волосся й брови знебарвлені й білі, як у альбіноса. Каздан наблизився до неї, щоб з’ясувати для себе одну деталь. Вона мала очі неоднакового кольору. Одне світле, друге темне. Каздан пригадав рок-співака, яким колись дуже захоплювався: Мерлін Мансон. Він опустив погляд. Одна нога жінки була затиснута в металевому ортопедичному апараті, який здавлював її так сильно, що з ноги капала кров. Він здогадався, що той апарат стискується дедалі сильніше, поступово посилюючи біль.
Волокін потягнув його за полу куртки. Вони пішли далі, минаючи роздавачів паперових серветок та презервативів.
Ще одна сцена в алькові привернула його увагу. Дві істоти, туго обтягнуті чорними комбінаціями, повільно ворушилися, схожі на двох представників породи котячих, виготовлених із латексу, мішанина муарових рук і ніг. Ці дві тіні були у шкіряних масках. Неможливо визначити їхню стать. Коли він придивився до них ближче, то побачив, що один із силуетів підвішений до стелі в сидячій позі, з розчепіреними руками й ногами, а другий нахилився над його стегнами в позі напруженої уваги.