Мішель Дальамбро був чоловік тілистий, невеличкий на зріст, сорокарічний вік якого не мав жодних помітних прикмет. Його повнота навіювала думку про хотдог або гамбургер. Його шкіра, напівматова, напівпомаранчева, нагадувала про розкришену їжу такого самого зразка. Розпухле після сну обличчя, скуйовджена чуприна, підборіддя, вкрите дрібного щетиною, светр марки «Чемпіон» і надто короткі штани для бігу підтюпцем, схожі на штанці зуава.[75]
Він притулив до губ указівного пальця.
— Не галасуйте. Хлопці сплять на другому поверсі. І роззуйтеся. Бо якщо моя дружина вас побачить, вона схопиться за рушницю й виставить вас за двері.
Двоє партнерів зробили, як він сказав, і переступили поріг, де переконалися, що клонування не обминуло й інтер’єру. Тут не було жодних меблів, жодного стола, які не повторювалися б у тисячах примірників в інших будинках. Каздан марно намагався розгледіти щось цікаве в цьому умеблюванні, придбаному в кредит.
Біла кімната водночас правила і за вітальню, і за їдальню. У глибині її, під самими сходами, стояли дві канапи під кутом, перед пласким телеекраном. Ближче до них круглий стіл, обставлений стільцями, утворював простір для споживання їжі перед дверима, що відчинялися в кухню. На книжкових полицях було більше всіляких екзотичних речей, аніж книжок. Скрині, килими й комоди всі позначені маркою фірми «Ікеа». Картина була не оригінальнішою, аніж ті, які щодня можна побачити по телевізору.
Дальамбро прошепотів:
— Обережно, не зачепіть подарунків!
Біля засклених дверей м’яко блимала вогнями ялинка, а біля неї височіла купа сріблястих і строкатих пакетів. Казданові стало якось ніяково. Гірлянди, зірки, мерехтливі кулі — все це було ніби замариноване в желе нудьги та банальності.
— Кави?
Вони ствердно кивнули головами і розташувалися навколо столу, не скинувши курток. Каздан сказав собі, що й самі вони варті не більшого, аніж це дрібне конформістське життя. Вони смерділи холодною ніччю. Лайном. Тим духом самотності й безпорадності, який властивий бомжам, — і їм не було чого робити в цьому затишному домі.
Дальамбро поставив на стіл тацю з трьома огорнутими парою філіжанками кави.
— Це розслідування не могло трохи зачекати, ні?
Волокін укинув грудочку цукру до філіжанки.
— Я ж тобі сказав, що справа супергаряча.
— Щось пов’язане з убивством у церкві Святого Августина?
— Ти в курсі?
— Це було в газеті, що виходить о восьмій вечора.
— Так, наше розслідування має стосунок до тієї справи.
— А захисту малолітніх воно стосується?
— Облишмо цю тему.
Росіянин показав на портативний комп'ютер, що стояв біля одного з кутків стола.
— Ти можеш здійснити пошук прямо звідси?
— Залежить від того, про який пошук ідеться.
— Він у сфері твоєї діяльності.
Дальамбро одним духом випив каву й підсунув комп’ютер до себе. Начепив окуляри й промурмотів:
— Ми маємо нову програму, яка дає змогу знайти будь-яку секту з тих, що існують у Франції. — Він заклацав клавішами з дивовижною швидкістю. — Зауваж: це програма секретна. Ми мали тільки неприємності з нашим першим списком, який зробили в дев’яностих роках. У Франції релігійний культ — справа вільного й демократичного вибору. А сьогодні стало модно говорити про «сектантські відхилення». Тож щоб ми могли втрутитися, потрібні якісь дуже серйозні причини. Шахрайство, психічне зґвалтування, ув’язнення людей…
Каздан зацікавлено запитав:
— А скільки існує у Франції сект?
— Ми користуємося терміном «духовні рухи». Ця цифра може змінюватися. Залежно від того, чи братимемо до уваги групки сатаністів, групи ісламських фундаменталістів. Але загалом я б визначив її в кількасот. Щонайменше. А загальну кількість людей у таких сектах — до 250 тисяч.
Дальамбро подивився на них поверх окулярів.
— Ну гаразд. Яка саме група цікавить вас?
— Ми знаємо про неї дуже мало, — відповів Волокін. — Вона німецько-чилійського походження. У ту пору, коли вона мала базу в Південній Америці, називалася «Колонія Асунсьйон». Ім’я її духовного шефа — Ганс Вернер Гартман. Різновид нациста, який, мабуть, уже помер, але створив школу. Існує думка, що їх є кількасот і що вони оселились у Франції десь наприкінці вісімдесятих років.
Працівник Служби держбезпеки швидко клацав клавішами, записуючи всю інформацію.
— Їхнє кредо, — провадив Волокін, — засноване на тілесних покараннях і на співі. Дві дороги до духовної чистоти.
75
Зуави — французькі колоніальні війська (піхота), організовані в дев’яностих роках XIX ст.