— Ти мав інших коханців?
— Ні.
— Не вважай мене йолопом.
Гомик скорчив млосну гримасу. Усе в ньому дихало жіночністю. Нерви, в Каздана напружилися до краю. У нього була справжня алергія на голубих.
— Так, я зустрічаюся й з іншими чоловіками.
— Вони тобі платять?
Екзотичний птах нічого не відповів. Каздан спрямував світло йому на фізіономію й роздивився її ретельніше. В ній було щось від насупленої котячої морди. Щелепи висунуті вперед, ніс короткий, ніздрі круглі й маленькі, ніби проколоті вгорі, біля самої лінії перенісся. Губи чуттєві, блідіші за шкіру. Очі світлі та яскраві на тлі бронзовошкірого обличчя, під ледь припухлими повіками. Для тих хто це любить, малий індус зі своєю золотавою шкірою мусив здаватися справжньою цукеркою.
— Так, вони дають мені гроші.
— Ґетц також тобі платив?
— Так.
— Чому ти прийшов забрати свої речі саме цього вечора?
— Я… — Він закашлявся, потім сплюнув. — Я не хотів накликати на себе лихо.
— А чому ти мав накликати на себе лихо?
Назер підвів млосний погляд. Сльози зробили ще яскравішим блиск його райдужної оболонки.
— Я все знаю про Віллі. Він мертвий. Його вбито.
— А звідки тобі про це відомо?
— Сьогодні ввечері ми домовилися зустрітися. У кафе, на вулиці В’єй-дю-Тампль. Він не прийшов Я стривожився й зателефонував до церкви. Церкви Святого Іоанна Хрестителя. Я розмовляв із кюре.
— Церква Святого Іоанна Хрестителя — це вірменська церква. У нас немає кюре, в нас є отці.
— Хай там ким він є, а я з ним розмовляв. І він усе мені розповів.
— Звідки ти знав, де його шукати?
— Віллі повідомив мені весь розпорядок свого часу. Він дав план зі списком, у якому вказав місця, години, розташування церков, адреси родин, де він давав приватні уроки музики. Тому я завжди знав, де він є…
І він посміхнувся. Посмішкою тонкою. Солодкавою. Липучою. Бридкою.
— Я маю ревниву вдачу.
— Дай-но мені твій план.
Не моргнувши й оком, Назер скинув заплічний мішок і відкрив його передню кишеню. Дістав звідти згорнений аркуш. Каздан узяв його й переглянув. Важко було навіть уявити собі ліпшу здобич. Там були назви й адреси всіх парафій, де працював Ґетц, а також адреси всіх родин, у яких він давав уроки фортепіано.
Щоб зібрати лише ці відомості, Верну муситиме трудитися не менш як два дні. Він поклав список до кишені й обернувся до малого індуса.
— Не схоже, щоб ти був дуже схвильований.
— Ні, я схвильований. Але не здивований. Віллі був у небезпеці. Він сказав мені, що з ним може статися лихо…
Каздан нахилився до нього, зацікавлений.
— Він сказав тобі, чому так думає?
— Бо він дещо бачив.
— Що ж такого він бачив і де?
— У Чилі, в сімдесятих роках.
Перед Казданом знову замаячив політичний слід.
— О’кей, — сказав він. — А зараз давай-но ми сповільнимо нашу ходу. Ти розкажеш, пригадуючи дуже точно, все, що розповів тобі про це Ґетц.
— Про це він ніколи не розповідав. Я знаю тільки, що Віллі посадили до в’язниці 1973 року. Його допитували. Катували. Йому довелося зазнати жахливих тортур. З огляду на сучасну ситуацію він вирішив дати свідчення.
— Про яку сучасну ситуацію ти говориш?
Посмішка знову з’явилася на обличчі Назера.
Але тепер це була радше зневажлива гримаса. Каздан запхав руки до кишень, щоб не вдарити його.
— Хіба ви не знаєте, що тих, хто тоді катував в’язнів, тепер розшукують, аби притягти до суду? У Чилі? В Іспанії? У Великій Британії? У Франції?
— Я чув розмови про це.
— Віллі хотів дати свідчення про тих мерзотників. Але він відчував, що за ним стежать…
— Він звертався до поліції?
— Він про це зі мною не говорив. Казав, що чим менше я знаю, тим ліпше для мене.
Розповідь індуса здалася Казданові надто неймовірною. Він не розумів, чому органіст почувався в такій небезпеці через події, що відбувалися 35 років тому, й через судові переслідування, яких ніколи не було, бо звинувачувані повмирали природною смертю ще до їх початку, як це зробив Піночет кілька місяців тому.
— Він називав тобі якісь імена чи прізвища?
— Я повторюю, він нічого мені не розповідав. Але він боявся.
— Тобто ті люди знали, що він має намір дати свідчення?
— Так.
— І ти не маєш жодного уявлення, про що саме він збирався розповісти?
— Я знаю лише одну деталь: це стосувалося плану «Кондор».
— Чого, чого?
— Та ви нічого не знаєте.
Каздан підняв руку. Індус утягнув голову в плечі. Поруч із могутнім і кремезним вірменином він здавався крихітним.