І скрізь сліди від черевиків.
На перший погляд — тридцять шостого розміру.
Каздан подумав: «Вони змінили modus operandi».[77]
Діти катували й калічили механіка перед тим, як убити. Але потім інша думка пронизала йому мозок. А може, вони все зробили, як і завжди, зруйнувавши спочатку його барабанні перетинки, але жертва пережила ці рани. Його серце ще билося. Кров ще струменіла в його тілі — й розбризкалася повсюди.
У глибині приміщення, між домкратом і купою шин, сиділо на підлозі покалічене тіло, з опущеною головою, спиною до стіни. Воно перебувало фактично в тій самій позі, що й тіло Назера. Різниця лише в тому, що колишній співак тримав руки складеними на животі. Каздан підійшов. Жертва була занурена в чорну калюжу крові, ще свіжої. Її було вбито лише кілька десятків хвилин тому…
Уважно роздивляючись кожну деталь, Каздан відчув, як на нього навалюються видіння кошмару. Він бачив, як із перетятих артерій бризкає кров. Як бринять м’язи, сіпаючись у спазмах агонії. З якою божевільною швидкістю порожніє тіло. Бачив останні конвульсії принесеного в жертву людського тіла.
Каздан несподівано відчув, що доторкнувся до критичного пункту.
Жертва.
Кров, пролита для Бога.
Волокін уже вдягнув рукавички. Опустившись на одне коліно, обличчям до калюжі, він обернув голову жертви. Чорні цівки витікали з її лівого вуха. Він повернув обличчя другим боком. Сліди ідентичні.
Підтвердження. Хлопця вбивали через барабанні перетинки. Але ця техніка не спрацювала. Мазваєр залишився живий.
Однак це не зупинило вбивць.
Вони катували жертву, що конала в агонії.
Волокін підняв обличчя Режі. Йому розпанахали рот від вуха до вуха, і ця темна рана відкривала разки білих зубів на дні розрізаної плоті. І знову детективи побачили цю зяючу посмішку, жорстоку й комічну, що, як і в Назера та Олів’є, нагадувала саркастичний вираз спотвореного обличчя клоуна.
Але цього разу вся шкіра на обличчі була покраяна ножем до такої міри, що воно скидалося на зоране поле. Ощетинене. Вивернуте. Окремим ударом було спотворено ліву частину — око провалилося на саме дно орбіти, тоді як праве було біле-білісіньке, вибалушене й готове вивалитися.
Каздан тепер побачив, що цікавило Волокіна. Механік був у комбінезоні водія, затверділому від гемоглобіну. Застібка-блискавка розстебнута до грудей. Обидві руки, які він тримав на животі, занурені в густу й темну кров, що вже згорталася. Дуже повільно росіянин ухопився за один із рукавів і потягнув. Було схоже, що мертвий притискує до себе якусь річ.
Волокіну не довелося докладати великих зусиль. Труп ще не затвердів. То було людське серце. Темне. Блискуче. Коли Каздан придивився ближче, то побачив, що був відкритий не тільки комбінезон, а й груди. Або, радше, груди та застібка-блискавка утворювали одну яму, з якої струменіла річка чорної крові.
Волокін не сказав нічого. Він здавався холодним, як заморожене м’ясо. Каздан також ніяк не відреагував. Вони переступили через поріг не-повернення, й усе, що вони тепер відкривали, здавалося чужим реальності.
Чужим тому світові, який вони знали.
У глибині душі обидва вони не були здивовані.
Пояснення було надряпане над жертвою кривавими літерами:
Почерк знову той самий. Зв’язний. Старанний. Дитячий. Каздан уявив собі клас-майстерню в початковій школі, де діти навчаються малювати й ліпити. Волокін і далі обстежував тіло.
Обмацував груди, підсовуючи руки під розпанахану плоть.
Зненацька він відсахнувся назад і сів на підлогу. Каздан підтримав його за руку, нічого не розуміючи, їм обом знадобилося кілька секунд, щоб оцінити ситуацію.
Задзвонив телефон.
На трупові.
Волокін поглянув на руки Каздана; той не вдягнув рукавичок. Росіянин закусив губи. Звівся на ноги. Обмацав кишені мертвого.
Знайшов мобільник.
Натиснув на кнопку і став слухати.
Потім повернув його в напрямку Каздана.
Вірменин нашорошив вуха: сміх.
Хихотіння дітей, змішане з постукуванням палиці. Зв’язок урвався.
Двоє партнерів заклякли.
А тоді почули постукування, зовсім близько. Легеньке, тихе, наполегливе.
Діти-вбивці були тут, зовні.
Вони чекали їх.
56
Схоже на церковну паперть підвищення перед гаражами й будинками було порожнє.