— Посеред ночі?
— Ви належите до ЗІНП,[80] чи як?
— Я повинен написати рапорт.
Медсестра забрала ампули. Каздан розігнув руку. Цей ескулап діяв йому на нерви.
— Пишіть, що хочете, — сказав вірменин. — Але дістаньте йому з ноги те лезо!
— Не будьте агресивним. Мені потрібні ваші прізвища й матрикульні номери.
— Ви збираєтеся оперувати його, чи ні?
— За декілька хвилин. А поки що я хотів би почути вашу версію цієї історії. Ми разом із вами складемо…
— Каздан…
Волокін заговорив, дивлячись у стелю. Каздан спокійнішим голосом сказав лікареві:
— Ви дозволите нам поговорити хвилину?
Той зітхнув, зробивши знак медсестрам.
— Тільки одну хвилину. Ми відвеземо його до операційної.
Каздан підвівся на ноги. Лікар затримав його за рукав і запитав, стишивши голос:
— Скажіть, ви знали, що ваш колега…
— А в чому річ?
— Що він нашпигований наркотиками до самих кісток, ви це знали?
— Він припинив.
— Сліди від уколів зовсім недавні, й це…
Він урвав фразу, зробивши такий знак рукою, ніби хотів сказати: «І це наркотики — перший сорт».
— Я ж вам кажу, що він припинив, невже вам неясно?
Лікар відступив на крок і оглянув Каздана в усій його красі. Сивий, загартований, з мокрим шарфом на шиї. Лікар усміхнувся, проте з дещо приголомшеним подивом. Він вийшов із кімнати, медсестри рушили за ним.
Каздан підійшов до Волокіна. Було жарко, його опанував страх, і ставало моторошно в цій лікарні. Так ніби безлад, що панував у цій залі, проник йому в кров, утворивши бордель у його власних клітинах. Але він зробив веселе обличчя:
— Тобі переллють мою кров, юначе. — І стиснув його за плече. — Пінту доброї вірменської крові. Це тебе збадьорить.
Волокін усміхнувся. Бліда, майже прозора усмішка.
— Хлопчики… Вони з нами гралися, ви зрозуміли?
— Ти це вже казав мені. Не нервуй.
— Той, який мене вдарив, сказав мені одне слово. Думаю, він це сказав по-німецькому… Gefangen або gef enden. Ви довідайтеся, що воно означає…
— О’кей. Без проблем. Заспокойся.
— Я дуже спокійний. Вони зробили мені заспокійливий укол… Ви бачили їхні маски?
Каздан не відповів. Срібні обличчя, мерехтливі, жахливі, трагічні. Він намагався стерти цей спогад.
— Діти-боги… — прошепотів молодий детектив. — Це діти-боги…
Волокін заплющив очі. Вірменин узяв його за руку. У глибині душі він молився. Вірменському Богові, Тому, Який так часто про них забував, молився, щоб тепер Він подбав про цього юного невірменина, який лежав перед ним.
— Каздане.
— Чого тобі?
— Розкажіть мені про свою дружину.
Старий детектив зблід, але спромігся видушити з себе слабку усмішку:
— Ти хочеш, щоб ми з тобою зіграли мелодраму?
— Це погамує біль у нозі…
— Що ти хочеш знати?
— Вона померла, так?
Каздан глибоко зітхнув. Він підвів очі й оглянув залу. Побачив інші столи, що нагадали йому про морг. Безладно розкидане приладдя. Сліпуче світло. Усе тут здавалося стертим, заіржавілим у безперервній боротьбі проти хвороб, проти смерті.
— Каздане…
— Чого тобі?
— Не баріться, розкажіть про вашу дружину. Зараз мене повезуть до операційної.
Вірменин стиснув щелепи. Голова йому йшла обертом. Це був найменш слушний час, який він обрав би для розмови про Наріне. Але він здогадувався, чого хоче Волокін. Довірливої розмови. Тихої колискової пісні. Чогось такого, що могло б приглушити й пом’якшити жах, який вони щойно пережили.
— Моя дружина померла 2001 року, — нарешті сказав він. — Тяжка форма раку. Нічого оригінального.
— Ви дуже переживали?
— Звичайно. Та коли її не стало, я відчув себе сильнішим, думки мої ніби прояснилися. Постійно живучи в середовищі насильства, я зрештою відчув себе непереможним, ти розумієш? Коли Наріне мене покинула, то мене вразило не ґвалтовне втручання смерті в життя. Мене вразило протилежне. Я зрозумів, наскільки життя належить смерті, наскільки воно — лише тимчасове й коротке відхилення. Швидкоплинний спалах в океані небуття. Смерть Наріне для мене була саме цим. Нагадуванням про неминучий порядок. Ми всі мерці у процесі становлення…
Каздан опустив очі. Волокін заснув. Він закусив губу. Навіщо він йому набрехав? Навіщо почав хвалитися, виставляти себе філософом перед цим хлопцем, який хотів лише трохи щирості?
У його шістдесят три роки деякі слова ніколи не зривалися з уст.