Він говорив не про Наріне, а про її смерть. І навіть не про її смерть, а про смерть узагалі. Якби він захотів бути щирим, то мав би виголосити зовсім іншу промову. Він мав би сказати, що й сьогодні він іноді кличе дружину, так ніби вона перебуває в іншій кімнаті. Що з найменшим поворотом думки вона виникає в його свідомості. Треба було б сказати про це Наріне… Треба покликати Наріне…
Старий детектив був тепер у шкурі спринтера, який щойно перетнув лінію фінішу і ще не зупинився в пориві. Він біг, несучи із собою минуле життя, колишні погляди, звичні почуття. Потім несподівано наштовхувався на сьогодення — на порожнечу сьогодення, — і це було так, ніби його відтягували назад, щоб примусити знову й знову перетинати лінію фінішу. Щоб він нарешті добре усвідомив: Наріне мертва. Мертва й уже не існує. Він пробіг свою дистанцію. Ось що він мав би сказати хлопцеві.
Він мав би йому сказати, що кожного дня уявляв собі якусь сцену, згадував про якусь деталь. Кожен предмет, кожен елемент ставав на своє місце в його голові, народжувалися відчуття, забарвлюючи картину, потім раптом головний мотив стирався, зникав. Наріне більше не було. І тоді вся сцена провалювалася кудись, як погані декорації, й він залишався у стані неймовірної приголомшеності.
Він мав би йому також сказати, що іноді все було навпаки. Щось із сьогодення повертає Наріне до життя, як повертається хвиля морського прибою. Він відчував, що вона поруч, живе всередині його власного існування. Його повсякденне життя. Його думки. Його звички. Усе це досі належало Наріне. Воно мало б померти разом із нею, але ні, воно її пережило. І в якомусь розумінні сама вона поверталася до життя завдяки цим речам. Завдяки смакові її улюбленого вина. Завдяки якійсь телевізійній передачі. Завдяки друзям, яких вона терпіти не могла. Світ Наріне жив завжди. І вона з ним.
Каздан мав би йому також сказати, що чекав цієї смерті. Бо чого можна чекати від людини, якій п’ятдесят сім років і в якої рак раптом вибухнув у всіх місцях одночасно? Від жінки, яка перетворилася на поле для метастазів? Проте він не передбачив, яку бездонну чорну яму утворить у його існуванні останній вибух. Він не міг передбачити ні її глибину, ані її діаметр. Він щодня вимірював цю яму, контактуючи з життям, яке тривало. Він давно вже не кохав Наріне. Він навіть не міг уже пригадати, коли урвалося його кохання. А тим більше коли воно почалося. Протягом багатьох років Наріне була для нього лише джерелом роздратування, негативним зарядом. Їхні взаємини були низкою сварок і замирень, які зрештою призвели до утворення антитіл і в ньому самому.
Отже, це померла його найінтимніша ворогиня.
Та коли її не стало, він відкрив іншу істину, іншу глибину. Наріне існувала десь поза його свідомістю. Уже давно вона не існувала на поверхні його життя. Її життя минало деінде. Там, куди він ніколи не доходив. Десь за лаштунками його власного життя. Там, де все вирішується, все готується, все визріває. Біля самого витоку з джерела, де все відбувається само собою, де ніщо не затримується…
Отоді він і визначив розміри завданої йому шкоди. Коли його кроки відлунювали в його порожньому театрі, він розумів, що програв битву. Остаточно. Ні, Наріне жила не завдяки його духу, вона була його духом, і з її зникненням він помер, утратив будь-який зв’язок зі світом, будь-яку причину жити.
Дзвінок мобільника урвав його думки.
Це був не його мобільник. Він раптом усвідомив, що плаче гіркими слізьми. Прислухався. Дзвінок долинав із куртки Волокіна, покладеної на іншу каталку.
Він схопив телефон, подивився на екран — і, звичайно ж, не міг упізнати номер. Не відповідаючи, виніс телефон із кімнати.
Хто міг телефонувати хлопцеві о шостій ранку?
58
Каздан пройшов коридором під осудливими поглядами медсестер. Розмовляти по мобільному телефону заборонено в лікарнях і шпиталях. Він штовхнув стулки дверей і вийшов до ліфтів.
— Алло?
— Дальамбро.
— Це Каздан, — повідомив він, утираючи очі долонею. — Що там у тебе?
— А Волокін де?
— Волокін розмовляти зараз не може. Слухаю тебе.
Коротке вагання. Дальамбро не сподівався, що йому доведеться розмовляти з цим велетнем.
— О’кей, — сказав він. — Я так і не зміг заснути й до ранку колупався, шукаючи вашу чилійську секту.
Каздан сказав собі, що в цьому хаосі вони все-таки мають якийсь шанс. Існували ще люди такі, як оцей Дальамбро або Арно, що могли заразитися вірусом розслідування за кілька секунд. Люди, яких різдвяні свята не вкидали у стан абсолютної анестезії.