Раптом сяйнула думка. Причина була не в його пораненні. І не в стражданнях ломки. Це їхнє розслідування робило його хворим. Він знав, що таке нещасливе дитинство, але була в цій історії секти, яка проповідувала віру й покарання, особлива жорстокість, що ранила його дуже гостро. Щось у ній нагадувало йому власну історію. Ту частину його життя, про яку він нічого не пам’ятав.
Усе відбувалося без нього.
Установився якийсь зв’язок між фактами і його підсвідомістю.
Волокін знову розплющив очі. Голова йшла обертом. Доклавши неабияких зусиль, він спромігся сісти на ліжку. Потім подибав до стінної шафи, де лежали складені його одяг та сумка. Його голе тіло було прикрите лише тонкою піжамою, і таке вбрання, здавалося, ще посилювало його слабкість.
Опустившись навколішки, знайшов списаний аркуш на сумці. Записка від Каздана. Він нічого не зрозумів. Старий повідомляв, що секта «Асунсьйон» має осідок у Франції, на Півдні, і що він туди поїхав послухати концерт. Що все це означало? Волокін не зміг примусити мозок працювати достатньо чітко, аби зрозуміти, про що йдеться. Він знайшов гашиш, папір для скручування цигарок, квитки в метро.
Повернувся до ліжка, сів і став готувати собі самокрутку з гашишем.
Персональна анестезія.
Склеюючи папір на цигарці, Волокін поринув у роздуми. Про своє минуле. Навіть під тортурами він би в цьому не признався, але в нього були проблеми з пам’яттю. Два роки з його дитинства було в нього вкрадено. Чорне провалля. Порожнеча. Чому він нічого не пам’ятає? Чи пережив він травму, яку відмовився визнати, й тому не зміг запам’ятати? Голоси. Церква. Тінь. Авжеж: десь на недосяжних землях його підсвідомості блукав якийсь спогад. Подія, що поширювала інфекцію, наче скальпель хірурга, забутий у його животі. Він відкрив коробку й насипав білого тютюну на аркушик цигаркового паперу. І знову його переконаність зміцніла. Він передчував, не можучи собі цього пояснити, що його травма якось пов’язана з нинішнім розслідуванням. Або принаймні мав відчуття, що, пригадавши той первісний шок, він відчує себе вільнішим, набуде дару яснобачення — і відразу збагне загадку «Колонії».
Треба добре понишпорити в собі самому.
Пригадати, що з ним було. Не для себе.
Для розслідування.
Волокін подумав про Бернара-Марі Жансона та його ідіотські вигадки про первісний крик. Ні, це йому не підходить. Він сам повинен виплюнути з себе той нарив. Те джерело гангрени, що причаїлося на дні його нутрощів. Це визволення дасть змогу йому ступити ще на крок далі в їхньому розслідуванні. Ясність його власного розуму проллє світло й на таємницю секти.
І зненацька, коли припалював цигарку з коноплею, він пережив відчуття прозріння.
Він наблизився впритул до свого спогаду.
Він був зовсім поруч, на відстані простягненої руки.
Треба лише докласти останнє зусилля…
Але його волі було замало.
Піти до Жансона? Викрикнути притлумлене бажання? Ні. Він не мав достатньої віри в маячню психіатра. Він знав лише один радикальний засіб, який допоможе звільнитися. Закурив цигарку, переконуючи себе, що ця думка — лише надумане й погане виправдання. Але було надто пізно. Ідея вже визріла. Вона розслабила лещата, що стиснули йому мозок.
Він знову подибав до шафи. Дістав свої речі й побачив, що там лежали штани для бігу підтюпцем замість його подертих штанів. Безперечно, це медсестра виявила уважність. Одягнувся. Застебнув ґудзики на сорочці. Накинув поверх куртку. Закинув на плече сумку. Вже наготувався вийти, коли відчув, що йому чогось бракує.
Порившись у кишенях куртки, а потім у сумці, він не знайшов свого автоматичного пістолета. Це, звісно, Каздан. Піт виступив у нього на лобі. Варто було б провести психоаналіз відчуття сили, яким наділяє людину носіння зброї. Усім працівникам поліції знайома ця впевненість у собі, відчуття своєї вищості над людським натовпом. Тому тепер Волокін почувався кастрованим. Невеличкою, але все-таки втіхою стало для нього те, що знайшов на дні кишені поліційне посвідчення.
Це було краще, ніж не мати нічого.
Волокін вислизнув у коридор, спершу акуратно загасивши косяк і засунувши його до кишені. З опущеною головою, кульгаючи, пройшов попід стінами й не зустрів жодної медсестри. За кілька секунд був уже зовні, на території лікарняного комплексу. Він навіть не знав, у якій лікарні лежить. Зорієнтувався нюхом і з’ясував, що нога не дуже болить.