Вийшов із обгородженої території. Опинився на бульварі Мажента. Лише тепер зрозумів, у якій лікарні перебував. Ларібуазьєр. Подумав, що це Каздан привіз його сюди, закривавленого, непритомного. Він має дякувати за це вірменинові.
Ця думка викликала в пам’яті інші картини. Мерехтлива паперть перед кварталом Кальдер. Плюмаж синюватого диму над фабричною трубою. Хлопчик у срібній масці. Gefangen. Відчув лезо ножа в тілі. Спогад перейшов у відчуття. Відчуття нудоти. Йому здавалося, він зараз виблює на тротуар. Побачив таксі й кинувся до нього.
— Вулиця Орсель.
Подивився на руки. Вони тремтіли короткими посмикуваннями. Він занурився в сидіння й заплющив очі. Для звичайних смертних світ героїну — це якийсь потойбічний світ, у якому блукають зомбі з темними синцями під очима, світ трагічних передозувань і боржників, яких знаходять мертвими в баках для сміття. Правда набагато банальніша. Світ наркотиків — це передусім дзвінки по телефону, чекання, ходіння вгору й униз по сходах. Потім нерідко марні розмови з дилерами, нескінченні усамітнення в туалетах, суспільний резонанс, знервована поведінка, спрямована на те, щоб змінити спосіб життя, наслідувати нормальних людей — тих, що не хворі.
Росіянин дістав мобільника. Набрав номер, який стер з адресної книжки, але який знав напам’ять.
— Марк? Це Воло.
— Облиш…
— Я зараз буду.
— У мене тепер зв’язки з поліцією. Ти більше не можеш…
— Я зараз буду. Ти розповіси мені про свої зв’язки.
— Пішов ти…
Співрозмовник проказав ці останні слова тоном глибокої втоми. Волокін, усміхаючись, вимкнув мобільник. Машина проїхала по вулиці Кліньянкур. Звернула ліворуч. Вулиця Орсель.
— Зупиніться тут і чекайте на мене.
Він пройшов поза припаркованими машинами. Проминув кілька будинків. Прослизнув у під’їзд.
П’ятий поверх, без ліфта.
Волокін забув про цю деталь. Його голгофа розпочалася.
На кожному майданчику він зупинявся, щоб відсапатися. Перестрів кількох привидів, що мали вигляд знервований або очамрілий, залежно від того, укололися вони чи не вкололися в дилера.
Останній поверх. Якийсь телепень вийшов із квартири. Волокін міг прослизнути у відчинені двері, але вирішив за ліпше подзвонити. Він не хотів заходити. Не хотів знову потрапити в липучу атмосферу залежності, яка завжди панує в помешканні дилера.
Побачивши його, перекупник видушив із себе посмішку, напіврозгнівану, напівзневажливу.
З такою посмішкою можна уявити собі людину, яку примусили їсти лайно.
— Це не почнеться знову, сподіваюся? Мені теж треба заробляти собі на життя.
— Це не почнеться, я зав’язав.
— Я бачу.
— Заткни пельку.
— Ти мене не зрозумів. Я тепер маю друзів у поліції, і вони…
Волокін схопив дилера за горло й притиснув його до одвірка:
— Заткнися, кажу тобі. Дай те, що мені треба, і я зникну.
— Ти мені остогид. Це рекет…
Волокін здавив йому горло сильніше:
— Давай.
Доторк долоні до згорнутого папірця.
Тремтіння, тепло героїну, таке близьке.
— Прощавай. Це останній.
— Побачимо.
Детектив швидко збіг сходами вниз, шкутильгаючи, але вже не відчуваючи болю.
Сів у таксі і сказав водієві:
— Мені потрібна найближча аптека.
Шприци. Дев’яностоградусний спирт. Гігроскопічна вата. А головне, знайти місце для операції «катарсису». Не може й мови бути, щоб повернутися до себе, на вулицю Амело. Не може й мови бути, щоб винайняти номер у якомусь дешевому готелі. Можна зайти до якоїсь забігайлівки й замовити чай із лимоном. Чай задля ложечки, лимон — задля соку. Але думка про те, щоб уколотися в брудному нужнику, спричинила напад нудоти.
Водій зупинив машину під неоновим хрестом, що світився зеленим флюоресцентним світлом на тлі неба кольору темного граніту. Волокін вистрибнув на тротуар. Ця рухливість приємно його здивувала. Отже, він зможе продовжити розслідування, не думаючи про ще не загоєну рану.
Детектив перейшов через приміщення аптеки, де були виставлені лікувальні креми та чудодійні медичні інструменти в розібраному вигляді. Він проминув чергу й назвав потрібні йому товари тоном, який не допускав заперечення.
— Ви маєте рецепт? — ризикнула запитати аптекарка.
— Hi. Але я дуже поспішаю. Я героїнозалежний.