Далі, в неглибокому видолинку, будівлі та оранжереї, розташовані у вигляді зірки, утворювали закритий майданчик. У самому його центрі височіла колосальна дерев’яна статуя з піднятою до неба рукою. У цьому жесті руки, простягненої до Бога, було щось від офіри й благання. На якусь коротку мить вірменин відчув спокусу ввійти до лікарні й пошукати виходу з протилежного боку, щоб проникнути в той заборонений видолинок. Але треба бути дуже обережним.
Він подивився на план. Концерт мав відбутися в головній залі консерваторії, що стояла за триста метрів праворуч, біля церкви з її дивною дзвіницею, яка складалася з чотирьох металевих граней, що сходилися вгорі. Каздан піднявся пішки по доріжці, посипаній гравієм. Людей ніде не було видно. Він не побачив жодного вартового, але відчував, що за ним стежать. Дійшов до консерваторії, що скидалася на клуню, до якої був приставлений портал із двостулковими дверима. Угорі вона була увінчана хрестом.
Усередині він побачив великий вестибюль зі світлим паркетом і білими стінами. На карнизах, що тяглися уздовж стін, стояли кольорові фотознімки, що зображували повсякденне життя громади.
— Ви спізнилися.
— Даруйте, — усміхнувся Каздан. — Я приїхав здалеку.
Чоловік, який постав перед ним, не відповів йому усмішкою. Років тридцять, широкі плечі, чорний піджак, біла сорочка. Здавалося, він готується читати Євангелію під час вечірньої меси.
— Програма, — сказав він, подаючи йому аркуш із надрукованим текстом.
Каздан розчинив двері й увійшов до концертної зали. Велике приміщення, відкрите аж до бантин, що кріпилися в самому центрі до одного поздовжнього сволока. Суто рефлекторним рухом Каздан підвів погляд і прикинув на око висоту зали: щонайменше десять метрів. Потім глянув униз. Зала була повна. У перших рядах сиділи члени «Колонії» — білі комірці та чорні костюми. Позаду — публіка: фермери з околиць, почесні гості, вівчарі, чоловіки та жінки у святковому вбранні, але розділені.
У глибині зали, на підвищенні, якийсь чоловік промовляв у мікрофон. Він мав років п’ятдесят, широка борода надавала йому схожості зі скандинавським пастором. На ньому також була уніформа «Колонії Асунсьйон»: біла сорочка та костюм із чорної тканини. Каздан звернув увагу на те, що на піджаку не було ґудзиків. Безперечно, ще одна заборона, яку мали виконувати члени секти. Чоловік промовляв лагідним голосом. Але Каздан його не слухав. Він помітив, що в залі панувала атмосфера парафіяльних зборів. Відмінність від будь-якої французької церкви полягала тільки в тому, що звук від мікрофона не створював ефекту Ларсена й у церкві не панував собачий холод. Навпаки, від цієї церемонії розходилися хвилі тепла, товариськості, що не мали нічого спільного з суворим характером католицької релігії.
Але все це було лише мізансценою. Вітриною, за якою ховалася інша реальність. Каздан подумав про концентраційний табір Терезієнштадт, про зразкове гетто, яке нацисти побудували в Чехо-Словаччині, де Гартман відпрацьовував свої методи. Чи й тут був такий собі маленький «Терезин», де катували дітей і здійснювали жорстокі дослідження над людськими стражданнями?
Оплески пробудили Каздана від роздумів. Проповідник уже схопив хромовану ніжку мікрофона, щоб покинути сцену. З’явилися діти, які йшли вервечкою, їх було тридцять, усі в білих сорочечках і чорних штанцях. Лише хлопчики, віком від 10 до 16 років. Риси їхніх облич були такими витонченими, такими правильними, що їх можна було прийняти й за дівчаток.
Усі посідали. У програмі вказано, що виконуватимуться чотири хорові твори. Першим був твір чотирнадцятого століття, а капелла, уривок із Турнейської[86] меси, чотирнадцятого століття Gloria in excelsis Deo.[87]Другий твір, що виконувався під акомпанемент фортепіано, — Stabat mater dolorosa[88] зі Stabat Mater Джованні Перґолезе, датований вісімнадцятим сторіччям. Третій — програма подавала список у хронологічному порядку — «Кант Жана Расіна», ор. 11, Ґабрієля Форе, перекладений для голосу й фортепіано. І, нарешті, «Три маленькі літургії божественної Присутності» Олів’є Мессіана.
Каздан сказав собі, що йому тут буде досить-таки нудно, коли на сцені з’явився диригент. Нові оплески. Він подумав про Вільгельма Ґетца. Чи він коли-небудь диригував цим хором? Чи жив тут? Кого він хотів виказати?
Хор заспівав. Голоси відразу перенесли його у світ, де не було ні сексу, ні гріхів, ані неприємностей. Каздан пригадав Miserere, яке слухав першого вечора в Ґетца. Усе почалося звідти. Відчуття цієї чистоти. Тих нот, які пробуджували подих небесного органа. Але в його виснаженій душі раптом пролунав іще один звук, що заглушив усі інші: крик болю Ґетца, ув’язнений у трубах органа.