Каздан переглянув кілька років у зворотному порядку. 2006. 2005. 2004. Він усе ще шукав той знак, оту деталь, яка б заповнила його прогалину. Усе, що він знайшов, — це назву, яка повторювалася кілька разів. Церква Святого Спасителя в районі міста Арль.
Не дуже добре усвідомлюючи, навіщо це робить, детектив набрав номер і зателефонував у парафію. Десята година вечора. Там напевне був кюре, якого можна розбудити. Після п’ятого дзвінка йому відповіли. Каздан відрекомендувався без жодної остороги. Він — детектив. Він детектив із Бригади кримінальних розслідувань. Йому потрібні відомості про хор «Колонії Асунсьйон». Грубуватий голос, що відповів йому на тому кінці лінії, не здався йому здивованим.
— Що саме ви хочете знати? — запитав панотець.
— Ви ніколи не помічали чогось дивного в тих людях?
— Послухайте-но. Мене вже кілька разів допитували щодо цієї групи. Можливо, «Асунсьйон» справді записана у ваших досьє як «секта». Проте я з усією відповідальністю можу сказати вам, що за п’ятнадцять років, протягом яких вони нас відвідують, не сталося нічого такого незвичайного, що заслуговувало б на найменший коментар. Ми щороку приймаємо декілька хорів, і цей нічим не відрізняється від інших.
— Діти не здалися вам дещо дивними?
— Ви маєте на увазі одяг?
— Не тільки.
— Це релігійна громада. Вони підкоряються суворим правилам. Їхній символ віри не вкладається в нашу католицьку релігію, але ми маємо шанувати його. Чому ми повинні ставитися з підозрою до тих співаків? Вони здаються сумирними, дисциплінованими, відповідальними. Багатьом молодим людям, що живуть у наших містах, було б корисно взяти з них приклад. Бог може мати багато облич. Лише віра…
Каздан урвав співрозмовника, щоб перейти до суто практичних питань:
— Як привозять дітей на концерт у вас? Автобусом?
— Так. Чимось подібним до шкільного автобуса.
— Вони від’їздять одразу після концерту чи залишаються ночувати у вас?
— Залишаються ночувати. Ми маємо дортуар, поряд із будинком пароха.
— Вранці ви годуєте їх сніданком?
— Звичайно. Я не розумію, навіщо ви ставите ці запитання.
Каздан також цього не розумів. Він просто намагався уявити собі побут тих хлопчиків.
— Вони не замовляють вам чогось спеціального?
— Діти з «Колонії» привозять їжу із собою. Щось приготоване з тих злаків, які вони вирощують на своїх полях, думаю.
— Вранці ви робите перекличку?
— Цим займаються ті, хто їх супроводжує.
— Вони дають вам список співаків?
— Дають.
— Справді?
— Це обов’язкова процедура. З міркувань безпеки.
— Ви зберігаєте ті списки у своїх архівах?
— Так. Здається, що так.
— Вислухайте мене уважно, — сказав Каздан, якого раптом охопило натхнення. — Я хочу, щоб ви знайшли кожен список, починаючи з їхнього першого концерту, й надіслали їх мені факсом на номер, який я зараз назву.
— Нічого не розумію. Вам справді потрібні ці списки?
— Ви можете надіслати їх мені факсом чи ні?
— Так. Спробую знайти, що зможу…
— Негайно?
— Авжеж, не відкладатиму це на потім.
— Дякую, панотче.
Каздан поклав слухавку, спершу назвавши свій телефонний номер. Він досі не знав, що знайшов, і навіть не знав, що шукає. Але він мав з’ясувати одну річ.
Він був певен, що це необхідно. Уперше він знатиме прізвища дітей, які належали до секти. Він не сподівався, що знайде серед них прізвища хлопчиків, які зникли, але ці списки допоможуть йому знайти інших батьків і опитати їх.
Його свідомість поринула в небуття. В останню мить Каздан згадав, що він навіть не приготував собі каву. Тож вирішив, що зараз підведеться і зготує не менше літра, щоб потім налити собі повний термос і туго загвинтити його.
Але наступної миті він уже спав, простягнувшись на канапі.
64
— Прокидайтеся. Різдво вже минуло.
Каздан розплющив одне око. Він лежав, згорнувшись калачиком на дивані. Стьобана ковдра накривала його до плечей. Ковдра з його ліжка. Трохи підвівши погляд, він побачив Волокіна, що порядкував у кухні. Той був в одязі його сина, принесеному з підвалу, як йому туманно пригадалося.
Волокін перехопив його погляд.
— Я не знаю, кому належать ці лахи, але вони сидять на мені пречудово, — сказав він, схопивши дві філіжанки. — Я знайшов їх у пральній машині: вони призначалися для мене, правда ж?
Каздан спромігся спертися на лікоть. Ноги й руки йому судомило. П’янкі пахощі міцної кави поширювалися по всіх кімнатах. Ясність розуму поверталася до нього повільними хвилями, упереміш із короткими зблисками чорної темряви.