Мовчанка людей. Ґелґотіння гусей. Пі піднявся по схилу й уважно подивився на Каздана. Зеленава скатертина озера брижилася легкими хвилями за його плечима.
— Дивна річ… — прошепотів він. — У мене таке враження, ніби я тебе знаю.
Каздан стрепенувся, почувши це «ти». Він посірів. Потім сірий колір перейшов у мертвотно-блідий.
— Авжеж… Я тебе знав…
— То був не я, — відповів вірменин крізь зціплені зуби. — Я згадав би про такого виродка, як ти.
— Ти служив у армії, перш ніж прийшов у поліцію?
— Ні. — Каздан провів долонею по обличчю. — Повернімося до «Колонії». Ви говорили про дослідження. Ви говорили про інтереси армії. Але наскільки нам відомо, там завжди йшлося про знущання над дітьми. Про фанатиків, які поклали покарання в основу своєї релігійної віри.
Пі підняв із землі дерев’яну палицю. Обома руками випробував її міцність.
— А вам відомі цифри, які свідчать про погане ставлення до малолітніх тут, у Франції? Принаймні діти в «Колонії Асунсьйон» чогось навчаються. Вони виростають у дисципліні й вірі. Вони навчаються страждати й терпіти і стають справжніми солдатами. А якщо й доходить до найгіршого, то їхня жертва ніколи не буває марною. Вони непрямо посилюють нашу військову могутність.
— Падлючий покидьок! — прогарчав вірменин. — То ти можеш спокійно говорити про те, що хлопчиків катують? Адже йдеться про малих дітей! Ідеться про невинних, які…
Пі помахав палицею перед обличчям Каздана.
— Ці діти не падають із неба. Вони залежать від батьків, які належать до громади «Асунсьйон». То люди дорослі, й вони погоджуються на це.
Волокін побачив, що скроні Каздана блищать, — то були краплі поту.
Росіянин узяв слово, щоб змінити тему.
— Ми маємо докази, — зблефував він, — що Гартман і його кліка викрали кількох дітей, які співали в паризьких хорах.
— Нісенітниця. Керівники «Колонії» ніколи б не пішли на такий ризик. Вони мають власних дітей. Ви не знаєте «Асунсьйону». Це закритий, автономний світ, що обходиться власними ресурсами.
Каздан відступив назад. Коли він заговорив, то здалося, що він спромігся опанувати себе.
— Ми розслідуємо вбивство чотирьох осіб. Серед цих жертв — Вільгельм Ґетц, Ален Манурі, Режі Мазваєр. Ці прізвища вам знайомі?
— Прізвище Вільгельма Ґетца знайоме. Я знав його в Чилі. Але він також жив у французькій «Колонії», коли вона мала осідок у Камарзі. Інші прізвища невідомі мені. Чому ви пов’язали ці вбивства з «Колонією Асунсьйон»? Ваше розслідування ні в тин, ні у ворота…
Каздан не рухався, здавалося, його ноги міцно вгрузли в багнюку.
— А ви не припускаєте, що дітей «Колонії Асунсьйон» муштрують для війни? Що їх можуть навчити вбивати людей?
— Такий різновид підготовки там передбачено, але не для дітей. До ломки голосу хлопчики усю увагу приділяють співу. Потім, після досягнення статевої зрілості, вони переходять до іншого типу навчання. Бойового. Навчання мистецтва війни. Агоге, як у Спарті…
— А ви знаєте, чому загинула Спарта?
— Ні.
— Від виснаження крові. «Асунсьйон» може потребувати нових дітей для поповнення лав. Свіжої крові.
Пі кинув палицю на землю. Він утратив холоднокровність.
— «Асунсьйон» щороку набирає нових дітей. Від добровольців. Ваші історії про викрадення не мають ніякого підґрунтя.
— Соmmunidad могла відчути потребу у специфічних дітях. У дітях, обдарованих специфічним голосом. У дітях, яких для них відбирали хормейстери, такі як Ґетц або Манурі.
— Ви марите.
Каздан ступив крок уперед.
— Ні. Й тобі це відомо, але ти умисне напускаєш нам туману у вічі!
— Я знаю, де тебе бачив, — сказав Пі, примружуючи очі. — Авжеж, я тебе знав…
— Божевільні вбивці з «Колонії» наводять лад у своєму домі, Форжера! Вони бояться. І вбивають, щоб примусити людей мовчати. Тих людей, які щось про них знають! Щось таке, про що знаєш і ти!
— Ти назвав мене Форжера… Колись і справді мене так звали. А ти, ти…
— Вони вбивають поза своєю територією, і це їхня помилка. Бо вбивства відбулись у Франції, а це наша країна, ти зрозумів?
— Камерун. Тисяча дев’ятсот шістдесят другий рік.
— Коли такі мерзотники, як ти, вже не зможуть отруювати нам життя?
— Я впізнав тебе, — прошепотів Пі. — Ти той самий сучий син, який…
Вірменин вихопив пістолет і тицьнув його дулом у груди старому.
— Каздане, не треба!
Волокін стрибнув до нього. Гуркіт пострілу примусив його закам’яніти на місці. Перед очима повільно розгорталася сцена. Падаючи, генерал зачепив дерево. Обкрутився від удару об стовбур і впав обличчям у багнюку. Гуси розбіглися на всі боки, по обох берегах струмка. Каздан ступив крок уперед і вистрелив іще раз. У потилицю.