Лефевр і Форжера, здавалося, геть схибнулися. Вони не хотіли ні повертатися в Кутабу, ані викликати підкріплення. Вони хотіли спалити всі чагарники. Винищити всіх повстанців до ноги. Закатувати їхніх спільників — селян. Примусити всю країну заплатити за наше приниження! Солдати теж були на все готові. Ніхто в ті хвилини не виглядав нормальним. Ми були голодні. Ми були налякані. Ми були гарячково збуджені. А смерть Каздана тільки підсилювала наш страх і нашу знервованість…
Потім ми вирушили в похід. Наш командир і його заступник мали певну мету. То була така собі лікарня в сільській місцевості, де, як вони вважали, лікують повстанців, іти до якої було півдня. Коли ми туди прийшли, то побачили лише глиняну будівлю, де лежали хворі діти, прикуті до ліжка дорослі та жінки-породіллі. Ми примусили всіх покинути лікарню й підпалили її. Потім двоє мерзотників допитували жінок і дітей. Наші полонені не могли навіть стояти на ногах. Їхні бинти розкрутилися, їхні рани принаджували мух. Це було неймовірно жорстоко. Вони нічого не знали. Вони кричали від страху. Тоді Форжера почав штовхати дітей у вогонь. Хлопчики кричали. Відмовлялися стрибати в полум'я. Форжера стріляв їм по ногах, аби вони не вагалися. Ця страшна екзекуція тривала цілий день. Усіх хворих насамкінець спалили живцем. Тих, хто не міг пересуватися на ногах, кидали у вогонь як трупи.
Коли з усім покінчили, мертва тиша запанувала між нами. І присмак попелу в горлі. І сором. Лефевр і Форжера відчували, що вони занапастили нас. Загроза бунту була цілком реальною. Тому вони мусили постійно утримувати нас у стані тієї жорстокої маячні. Відразу ж повели нас до іншого села. Там були тільки жінки та діти. Чоловіки повтікали, бо вночі боялися повстанців, а вдень — французької армії. Тоді офіцери наказали нам трохи розслабитися, давши собі волю з жінками та дівчатами… Наші солдати покірно виконали цей наказ. Немов хотіли провалитись у ще глибшу яму. Помотатися тим чорношкірим, які перетворили нас на страховищ.
Цілу ніч жінки моторошно кричали у своїх хижах. Там були також малі дівчатка. Деякі не мали й десяти років. У хатинах були й малі хлопчики, що стояли, ніби закам’янівши, біля вогню. Лефевр і Форжера спостерігали з відстані кількох метрів за всім, що там діялося. Байдужі до зойків, до паніки, вони обмірковували план завтрашньої кампанії. Їхнє божевілля було з ними. У блиску їхніх очей. На їхніх губах, що спокійно ворушилися, тоді як матерів ґвалтували на очах у їхніх дітей.
Лефевр і Форжера зникли в одній із хижок, що стояла осторонь, супроводжувані двома жителями Чаду, що були в нас за розвідників. Настав час діяти. Я пішов, щоб забрати свої речі, потім, заховавшись у кущах, став чекати. Принаймні один із них мусив вийти, щоб помочитися. То був Лефевр, який вийшов десь уже над ранок. Він був одягнений у джелабу, що, певно, правила йому за нічну піжаму. Коли він зупинився, щоб спорожнити сечовий міхур, я тицьнув дулом пістолета йому в потилицю. Я був неспроможний говорити. Сам того не усвідомлюючи, всю ніч мовчки горлав, кусаючи кулак. Підштовхуючи дулом пістолета, я повів його в ліс. Ми йшли. Дуже довго. І він, і я знали, що йдемо до повстанців. Кожен крок наближав нас до них і міг стати для нас фатальним. Але це мало важило. Я був готовий померти з ним. Головне знищити ту хворобу, що нас опанувала. А Етьєн Жюва був уже мертвий.
Ми вийшли на галявину. Ділянку червоної землі, оточену деревами й кущами. Лефевр був чоловік сорока років, сухий, як жердина, наполовину лисий. Коли він хотів обернутися, я вдарив його руків’ям пістолета в обличчя. Він упав. Я вдарив його ще раз. Він прийняв мій удар без крику. Можливо, боявся привернути увагу повстанців. А може, кричати не дозволяло йому почуття солдатської гідності, не знаю.
Я вдарив так сильно, що руків’я мого пістолета розкололося. Проте я й далі вимахував ним, а Лефевра став бити ногами. Він намагався підвестися. Але я щоразу ударом носака збивав його з ніг. Обличчя в нього було побите й потовчене. Воно перетворилося на кашу із плоті й землі.
Він не ворушився, але ще був живий. Я знову став його бити. У спину. В живіт. В обличчя. Потім ударами підбора спробував зламати йому все, що можна було зламати. Череп. Кістки вилиць. Ребра. Хребет. Я думав про дітей, які гинули в полум’ї. Про хлопчиків, що дивились, як ґвалтують їхніх матерів. Я бив і бив, знову й знову, аж поки відчув, як кістки затріщали під моїми підкованими черевиками. Нарешті зупинився. Я знав, що він мертвий, але він уже не був схожий на людину. Він перетворився на безформну купу закривавленого м’яса.