Ледве стримуючи тремтіння, я відкрив каністру з дизпаливом, яку приніс із собою, і став його поливати. У мене була запальничка «Зіппо», яку подарував батько перед моїм від’їздом. Я знав, що більше ніколи не побачу родину. Клацнув запальничкою й кинув її на тіло.
Дощ допоміг мені прийти до тями. Я був усе ще живий. Повстанці не з’явилися. Мій табір був на відстані багатьох світлових років від мене. А капітан Лефевр уже перетворився на чорну купку з попелу й кісток, яку затягувало в багнюку. Мені залишалося тільки втікати, орієнтуючись на захід. За два або три дні я безперешкодно зможу перетнути кордон із Нігерією.
Так я й зробив. П’ючи воду з листя ліан, жуючи маніоку, яку взяв із собою, я йшов, намагаючись не звертати зі стежки. Я проминав безлюдні села-привиди. Тремтів ночами, що були наповнені таємничим шелестом. Тисячу разів підхоплювався на ноги, бо мені здавалося, що я потрапив до рук хлопців із Народного фронту або котрогось із наших підрозділів. Але минала ніч, і я знову рушав далі. Наприкінці третього дня я вийшов до річки Крос. Заплатив рибалці, який допоміг мені перетнути кордон, перевізши човном крізь лабіринт проток. Потім я знову рушив пішки, просто на південь, доки не дістався до міста Калабар у Нігерії. Звідти вилетів до Лаґоса. З Лаґоса — регулярним рейсом до Лондона, адже Нігерія англомовна.
Решту ти знаєш. Чоловіка, що прилетів до Лондона, звали Ліонель Каздан. У мене був план. Справжній Каздан, убитий на моїх очах, не переставав говорити про монастир на одному з островів Венеції, який належав вірменським ченцям. Він заприсягся, якщо залишиться живий, податися туди й поглибити знання про культуру свого народу. Я здійснив його обіцянку. З Лондона вирушив до Італії й оселився у вірменському монастирі Святого Лазаря. Священики, книги та каміння того абатства були єдиними свідками мого нового народження. Коли вийшов звідти, 1966 року, я вже був до глибини кісток вірменином. Я успішно пройшов конкурс, і мене взяли до поліції. І ось я тут.
Після тривалої мовчанки Волокін промурмотів:
— Тепер пригадую. Одна із ваших сенсаційних публікацій містила спогади тієї доби. Там була дуже поетична фраза: «У затінку дзвіниці, у мирній тиші троянд я йшов за карбованими обрисами літер вірменського алфавіту, знаходячи там лінії пелюсток, монастирського каміння і хмар у небі».
— Я не брехав. Відтоді я вже ніколи не брехав. Ліонель Каздан повернувся до життя. Він більше ніколи не відступав од своєї лінії — лінії вистежування зла, хоч би яким було його обличчя.
Волокін сказав досить дивним тоном, середнім між відразою і ніжністю:
— Ви справжній навіжений.
— Це війна зробила мене навіженим. Можу заприсягтися, що до сімнадцяти років і до Африки я був дуже стриманим і врівноваженим хлопцем. Та війна стала для мене електрошоком. Вона змінила хімічний склад мого мозку. Після тих проклятих днів мене постійно переслідували кризи, кошмари, манії. Можеш вірити мені чи не вірити, але я насамперед жертва. Буденна жертва небуденних обставин. А може, навіть навпаки. Небуденна жертва фактів, які своєю огидністю відкрили мені буденну насильницьку сутність людини.
Росіянин завів машину.
— Я відвезу вас додому.
67
Ніч.
Його перша думка. Друга: він повернувся здалеку. Дуже здалеку. Непробудний сон. Без сновидінь. Без тривалості. Він не мав жодного уявлення ні про точний час, ані про точне місце. 1962 рік, на дорогах Бафуссама? Чи це 2006 рік, і він перебуває у своєму помешканні? Він підвів голову, й вона знову впала, бо шия зовсім не гнулася. Інші відчуття набули більшої виразності. Рот, набитий попелом. Жахлива спрага. Він був у своєму ліжку. Учора ввечері він приготував собі особливий коктейль. Убивчої сили. Ксанакс. Стільнокс. Локсапак. По одній пігулці у склянку газованої води.
Ефект був моментальний. Молекули розчинилися в його тілі, утворюючи магнітні хвилі, заморожуючи нервові відгалуження, уповільнюючи ментальні струми, перевівши всю його психомашину у стан зимової сплячки. І він провалився в сон.
Тепер десь глибоко в собі Каздан відкрив іншу річ. Відчуття чистоти, яке наповнило його з голови до ніг. Сліпучо-білий сніг, без жодної плями, накрив його душу. Прозора тиша огорнула його. Звідки прийшло це відчуття невинності? Видіння Форжера, який падає в багнюку, примусило його здригнутися? То це його злочин наповнив тепер його таким спокоєм? Ні. Цей абсурдний акт був лише чорним виплеском гніву, який ніколи не охолонув. Пульсацією помсти, думку про яку він таємно плекав протягом усіх цих років.