— Ренз. Контррозвідка.
Потім ліворуч:
— Симоні. Служба держбезпеки.
Мовчанка. Маршельє провадив:
— То, може, ти все-таки почастуєш нас кавою? Каздан відступив і пропустив трьох непроханих гостей.
Якнайшвидше їх позбутися, а тоді — в дорогу!
69
Троє чоловіків розташувались у вітальні.
Перший, Ренз, опустився в крісло. У нього були мініатюрні навушники «ІросІ» у вухах, а в руці він тримав плеєр, що світився люмінісцентним світлом, наче фосфор.
Другий, Симоні, зіперся об одвірок кухні. На голові в нього була бейсбольна кепка, якою він постійно крутив на голому черепі, тримаючись за дашок двома пальцями.
Маршельє став біля вікна, споглядаючи бані церкви Сент-Амбруаз і зловісно похрускуючи пальцями.
Каздан пішов у кухню готувати каву. Щоб спростити заняття, він узяв дзбан, на дні якого залишилася гуща, й поставив його в мікрохвильову піч. Під його черепом оберталися стрілки годинника з оглушливим клацанням. Коли він повернувся до вітальні з кавником і філіжанками в руці, детективи залишалися там, де й були.
— А цукор у тебе є?
Каздан знову вирушив до кухні. Поклав цукор та ложечки на низький стіл. Маршельє підійшов до столу, поклав грудку цукру до філіжанки і повернувся на своє місце, біля вікна.
Він сказав, повільно помішуючи каву ложечкою:
— Ти заважаєш нам працювати, друже.
— Що ти маєш на увазі?
— Вільгельм Ґетц. Назер — невідомо, хто він такий. Ален Манурі. Режі Мазваєр. Загалом маємо чотири трупи. Менш як за тиждень. Причому манера вбивства однакова. Калічення. Цитати, написані кров’ю, принаймні в трьох випадках. Узяті з однієї молитви. Убивці розгулюють по Парижу, а ти що думаєш? — Він обернувся, щоб утупити погляд у Каздана. — Що ми смакуємо індичатину й чекаємо, що буде далі?
Це буде складніше, ніж мені спочатку здалося. Водночас Каздан відчув полегкість, що йому нічого не сказали про генерала Пі. Він зберігав мовчанку. Маршельє витяг ложечку, потримав її над кавою, поки із неї спали останні краплі, й поклав на стіл. У нього на пальці був великий срібний перстень із печаткою. Він знову повернувся у світло дня і промовив:
— Ти вважаєш нас за йолопів, Дудуку. Це завжди було твоєю помилкою. Самовпевненість і пиха.
— Не розумію.
— Що ти собі думаєш? Що ми не вміємо читати рапорти судових медиків? Що ми не знаємо, як зіставляти факти? Що ми проводимо Різдво під ялинкою?
Каздан далі мовчав. Йому не було чого відповісти.
— Ось уже тиждень, як ти пхаєш носа в наші справи.
— Я не заперечую, що ця справа мене цікавить.
— Цікавить! Ти уявив себе Бригадою кримінальних розслідувань у її повному складі!
— Я зашкодив вашому розслідуванню?
— Нам видніше. А тепер настав час поділитися інформацією.
— Я мало чого досяг. Було Різдво й…
Маршельє зареготав.
Симоні обкрутив кашкета.
Ренз посміхнувся, поправляючи навушники.
— Я тобі нагадаю, що ти зробив. Спочатку ти взявся розслідувати вбивство Вільгельма Ґетца, бо того чоловіка порішили у твоїй парафії. Воно вивело тебе на слід малого Назера. Я не знаю, чи зустрічався ти з ним, живим, але це ти знайшов його труп. Потім ти довідався, що як політичний біженець Ґетц належав до колишніх катів. Ти перетрусив чилійську громаду Парижа, допитав учорашніх старих і натрапив на дивний світ Ганса Вернера Гартмана…
Каздан кинув поблажливим тоном:
— Тепер я бачу, що ви справді попрацювали.
— Цю роботу було зроблено ще раніше. Ренз, тут присутній, стежив за Ґетцом. Щодо Симоні, то він давно стежить за «Колонією».
Вірменин розвів руки іронічним жестом.
— У такому разі, ви знаєте все?
Лисяча мордочка посміхнулася, потім відпила ковток кави:
— Ні. Але ми знаємо дещо таке, чого ти не знаєш.
— Наприклад?
— Ця історія має стосунок до найвищих інтересів держави.
— Ти хочеш звинуватити мене в тому, що я хочу вчинити замах на інтереси держави?
— Радше хочеш учинити державний переворот. Бо нічого не можна зробити проти «Колонії Асунсьйон».
Каздан подумав про Волокіна, який зі стриженою головою вдає із себе сільськогосподарського робітника в самому осередді секти. Можливо, він обрав єдине прийнятне рішення: стріляти без зайвих думок.
— Ви захищаєте цих мерзотників?
Маршельє глянув на Ренза. Не знімаючи навушників, той заговорив якимось неймовірно низьким голосом:
— Було дано обіцянки. У певну епоху. У певному контексті. За певного уряду. Усе, що ми тепер можемо зробити, — це з’ясувати, чи ті люди не натворили дурниць.